Виникнення і розвиток буржуазного права. Буржуазне цивільне, сімейне і трудове право, страница 4

У 1793, 1794, 1796 р.р. пануючі тоді в країні політичні угруповання спробували прийняти цивільні кодекси. Проте, через політичну нестабільність в державі цього не відбулося. Кодифікація французького цивільного права була вперше здійснена тільки в 1804 р. (із 1807 р. - кодекс Наполеона). Даний правовий документ має міжнародне значення, тому що його дія поширилася на завойовані Наполеоном Голландію, Південно-німецькі землі й Італію, позначилося на цивільному праві Румунії, Греції, Болівії, Гаїті та інших країн.

У вступному титулі кодексу визначалася його юрисдикція, що поширювалася на всю територію Франції з моменту сповіщення в її адміністративно-територіальних одиницях і на усіх французьких громадян, «що знаходяться навіть в іноземній державі» (8). Підкреслювалося також верховенство кодексу над усякими приватними угодами. По сфері регулювання правових відносин кодекс виходив за рамки сучасного визначення цивільного права як галузі. Його статті торкалися регламентації державних і сімейних інститутів.

Власність визначалася як право «користуватися і розпоряджатися майном найбільш абсолютним чином». В основі майнових відносин згідно з кодексом лежить приватна власність. Вказувалося, що «ніхто не може бути примушений до того, щоб поступитися своєю власністю», крім як за «справедливе і попереднє відшкодування». У кодексі було визначено, що «приватні особи мають право вільного розпорядження майнами, що їм належать». Обмовлялися об'єкти, що не можуть стати приватною власністю і відносилися до власності держави. Це комунікаційні шляхи і фортифікаційні спорудження, а також без спадкова і незасвоєна нерухомість. До комунальної власності ставилися майна, «які і прибутки з яких одержані жителями однієї або декількох комун».

У якості нерухомого майна власника припускалася земельна власність, а також насадження і зведені будівлі. До рухомих речей кодекс відносив тварин, неживі предмети, зобов'язання, позови, акції, частки в торгових і промислових компаніях, вічні або довічні ренти (9).

Обов'язкові права в кодексі були сформульовані в дусі римського приватного права. Він регламентував практично усі відомі види договорів. Принцип непорушності договорів підкреслювався особо: «Угоди, законно укладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав. Вони повинні бути виконані сумлінно» (10).

Досить докладно регламентувалися кодексом сімейно-шлюбні відношення. Для укладання шлюбу було потрібно додержатися таких умови:

• досягти віку для чоловіків 18 років, для жінок -15 років;

• мати обопільну згоду;

• мати згоду батьків, якщо діти не досягли віку 25 років (син) і 21 року (дочка);

• не перебувати в іншому шлюбі;

• не бути позашлюбним або законним родичем по висхідній або спадній лінії.

Розвід припускався у випадках:

• перелюбство дружини або утримання чоловіком у своєму будинку співмешканки;

• грубе поводження або зловживання чоловіка та жінки у відношенні один до одного;

• присудження чоловіка чи жінки до тяжкого або ганебного покарання;

• взаємна і завзята згода чоловіка та жінки.

Істотним моментом є те, що закріплювалися не тільки права, але й обов'язки батьків у відношенні своїх дітей. Зокрема було зазначено, що «самим фактом шлюбу чоловік та жінка спільно укладають зобов'язання годувати, утримувати і виховувати своїх дітей» (11).

Водночас характерною рисою кодексу явилося юридичне закріплення повновладдя в сім'ї чоловіка і батька, обмеження правоздатності жінок. Так, було зазначено, що «чоловік один управляє майном, що входить у спільність. Він один може здійснювати всі рухомі і власницькі позови, що належать дружині». Але в той же час чоловік не має права відчуження «особистих нерухомостей дружини без її згоди». Його дарування за заповітом не могло перевищувати особисту частину в загальному майні. (12)