Так протікав у загальних рисах процес розвитку промисловості целюлозних лаків. За ці приблизно 100 років, що пройшли від початку та до сучасного рівня виробництва целюлозних лаків, виявилися різні основні положення, котрі дають можливість класифікувати усі лаки на основі целюлози.
Лакофарбовик повинен перш за все звернути увагу на те, що у основі похідних целюлози, тобто нітроцелюлози та ацетілцелюлози, вперше були отримані плівкотвірні речовини або лакові основи, що відрізняються від раніш відомих богатьма істотними рисами.
Біля 1900 р. у якості лакових основ до зв’язуючих використовували тільки масла, смоли та інші аналогічні ним продукти, наприклад асфальт та інше. Але похідні целюлози не були схожі на ці продукти. Новим в них було те, що вироблені з них розчини утворювали плівку у результаті фізичного процесу висихання, також як і відомі у той час спиртові лаки, але ці розчини мали ще виключно високу вязкість. Розчини для нанесення кистю мали такий незначний вміст нелеткій частини, що одношарове їх нанесення не забезпечувало потрібної товщини плівки.
Наскільки це все було нове для того часу видно з наступного співвідношення. Жирні висихаючи масла, наприклад льняна оліфа, при забарвленні розбавляються лише частково або ж зовсім не розбавляються, та вміщують нелеткій частини десь 90 відсотків.
Спиртові лаки, асфальтові лаки та інші відомі у той час лакофарбові матеріали для нанесення кистю вміщують нелеткій частини десь 50 відсотків.
Розчини колоксиліну у той час при консистенції для фарбування пензелем вміщували нелеткій частини лише 5 відсотків [1].
Само собою зрозуміло, що така значна різниця по вмісту нелеткій частини визначала не тільки техніку використання цих лаків, але і їх економічність. Для отримання плівки потрібної товщини такі лаки потрібно було наносити декількома шарами, що дуже рідко робилось при використанні інших відомих на той час лакофарбових матеріалів. Необхідність наносити целюлозні лаки декількома шарами частково знецінювала переваги, створювані їх швидким висиханням. Такі лаки, названі цапоновими, можна було застосовувати тільки для спеціальних цілей.
Підвищення вмісту нелеткої частини у нітроцелюлозних лаках зробилося настійною необхідністю. У відповідності з цим були створені низьков’язкі сорти нітроцелюлози. Але отримати з них розчин задовільної якості вдавалося не у всіх випадках. Тому подальший розвиток виробництва нітроцелюлозних лаків здійснювали шляхом добавці до розчину нітроцелюлози смол, високопроцентні розчини яких мають настільни низьку вязкість, що їх можна наносити пензелем.
В результаті добавки смол вдалося отримати нітроцелюлозні лаки з вмістом неліткої частини 20 і більше відсотків. Такі композиції зі смолою викликали необхідність введення також і пластифікуючих компонентів, що додають еластичність плівці з великим вмістом смоли. Отриманні таким чином лаки можно вже розглядати як справжні целюлозні лаки, причому з точки зору економіки вигідніше застосовувати нітроцелюлозу, ніж ацетілцелюлозу. [7]
Різниця у технічних переваг плівок целюлозного лаку, складеного з точки зору того часу бездоганно, і звичайного масляного лака була у багатьох відношеннях такою значною, що, звісно, повинно було виникнути бажання добитися можливості скомбінувати обидва типи лаків. Проте ні нітроцелюлоза, ні ацетилцелюлоза як в твердому вигляді, так і у вигляді розчину практично зовсім не поєднуються з жирними маслами. В багатьох випадках у целюлозний лак вдається ввести таку невелику кількість масла, що воно не робить вирішального впливу на якість лаку.
Тому відкриття у середині двадцятих років методу модифікації глифталевих смол жирними маслами було для виробництва целюлозних лаків видатним успіхом. Знов створені типи смол на основі синтетичних глицерофталевих композицій та натуральних жирних масел, звані тепер алкідними смолами, модифіковані маслом, відкрили нову епоху у виробництві нітролаків, яка ще і у наш час не втратила свого значення.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.