Але зародження політології як науки припадає на 2-гу половину ХІХ ст. У 1857 р. у Колумбійському університеті була створена кафедра історії і політичної науки, після чого і в ряді інших університетів відкривається ряд кафедр політологічного профілю. У 1871 р. у Франції виникла Вільна школа політичних наук ( зараз це Інститут політичних досліджень Паризького університету ). У другій половині ХІХ ст. над теоретичними засадами цієї науки інтенсивно працювали вчені Німеччини та Італії, серед яких Макс Вебер, Гаетано Моска, Вільфредо Парето та ін. Вони заклали ряд напрямків політології, сформулювали висновки, які і зараз є актуальними. В Англії перша кафедра політичної науки виникла в 1912 р. в Оксфордському університеті. Отже, як бачимо, ця наука зароджувалась майже одночасно на всіх континентах. Але активне утвердження її розпочинається вже в ХХ ст, а на Європейському континенті - після 2-ї світової війни, під значним впливом американської політологічної школи.
Історичні традиції, характерні для різних країн, обумовлюють і появу різних особливостей в інтерпритації предмету політичної науки. Так, у США, де ця наука зароджувалась на юридичних факультетах вузів і спочатку трактувалась як вчення про державу і суверенітет, зараз також простежується міцний зв’язок із юридичною наукою. Специфіка предмету політології у Франції полягає в орієнтуванні на політичну владу, що є наслідком політичної традиції боротьби за владу ще з часів Великої Французької революції. У Німеччині під впливом вчення М.Вебера про « раціональну бюрократію» увага акцентується саме на державній владі.
Взагалі ж склалось три основних підходи до визначення предмету політології:
1.Політологія - це одна із наук про політику. В рамках цьго підходу осблива увага приділяється співвідношенню політології і політичної соціології як центральних політичних дисциплін, предмети яких досить близькі. Політична соціологія розглядається як дочірня наука від політології і соціології, що охоплює області, які пересікаються (вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, соціальним устроєм та інститутами, не аналізуючи їх як такі). Політологія ж займається переважно інституціональним аспектом політики, перш за все, устроєм і діяльністю держави та всього механізму політичної влади. Ці науки можуть мати спільний об’єкт дослідження, але відображають його різні аспекти. Позитивні сторони цього підходу в тому, що є диференційований підхід до вивчення політичних наук, а слабкість - у недостатньому врахуванні цілісності політичної сфери і взаємозв’язку політичних явищ.
2. Інша група авторів фактично ототожнює політологію і політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику. Специфіку політології бачать лише в практичній направленості її висновків. Такий підхід дозволяє відобразити цілісність політичної сфери і уникнути фрагментарності знань. Але в цьому випадку втрачається диференційований підхід до політики і недостатньо враховується множинність політичних наук, зокрема, несоціологічних, таких як політична філософія, політична психологія, політична антропологія та ін.
Уникнути відмічених недоліків перших двох точок зору дозволяє третій підхід, що визначає політологію як загальну інтегративну науку про політику у всіх її проявах, що включає як складові частини політичну соціологію, політичну філософію, теорію держави і права, політичну географію та інші політичні дисципліни. Такий підхід є найбільш визнаним, і свідчення цього - вживання терміна «політична наука» в назві всесвітньої організації політологів - «Міжнародна асоціація політичної науки». Міжнародний колоквіум політологів, що відбувся в 1948 р. у Парижі під егідою ЮНЕСКО, також прийняв рішення використовувати термін «Політична наука» в однині.
Отже, предметом політології є політична теорія, політичні інститути, партії, групи і суспільна думка, міжнародні відносини.
Можна виділити три групи методів (підходів), якими користується політична наука.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.