Досліджуючи ступінь і значення цивільного права в системі права України, Я.М. Шевченко фундаментально аналізує сучасні проблеми правовідносин власності та здійснення права власності в Україні щодо різних його суб’єктів. Ідеться про справді гостру й актуальну проблему, що потребує розв’язання як у теорії, так і законодавстві. Автор досліджує ці питання, виходячи із принципових підстав захисту інтересів і прав людини, правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин, заснованого на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, що передбачає найбільш повне регулювання економічних відносин, які виникають між учасниками цивільного обігу, самими ними на власний розсуд – на засадах приватного права.
На наш погляд, Я.М. Шевченко дещо абсолютизує значення закону в сучасній системі права, зазначаючи, що «саме закон і законодавство як втілення законів мають стати будівельним матеріалом системи права» [21, c. 56].
Правова держава ґрунтується на засадах верховенства права, а не верховенства закону. Разом із тим, автор цілком аргументовано доводить, що «становлення нової правової системи в Україні вже од самого початку крило в собі зерна істотних суперечностей, крихкості, відсутності єдиного стрижневого напряму».
Автор ґрунтовно аналізує теоретичні проблеми, що виникли в сфері цивільно-правового регулювання із прийняттям нового цивільного законодавства (нормативна основа приватного права; кодифікаційні процеси; принципи класифікації юридичних осіб; принципи задоволення інтересів кредитора; поняття договору; посилення захисту майнових та особистих прав особи; давність та інші строки у цивільному праві; компенсація моральної шкоди та інше).
Можна дискутувати щодо запропонованих автором варіантів розв’язання тих чи інших проблем, але не виникає сумніву в тому, що на сьогоднішній день наведені проблеми є найважливішими із тих, що виникли не тільки в теорії, але й гостро постали в судовій практиці, – і з якими наразі пов’язується подальший розвиток цивільного законодавства України [21, c.57].
Таким чином, порівняльна цивілістика може бути визначена як частина науки цивільного права, що вивчає за допомогою методу порівняльного аналізу системи приватного (цивільного) права, а також правову систему у цілому, національні галузі законодавства, окремі поняття, категорії, інститути, норми тощо, передусім, з погляду оцінки наявності та значення в останніх цивільно-правового змісту.
Складовими частинами (елементами) цивілістики є:
– теоретична цивілістика (методологія, теорія цивільного права);
– практична цивілістика («догма» цивільного права;
– історична цивілістика (динаміка цивільного права у часі);
– порівняльна цивілістика (порівняльне право у галузі цивілістики та з погляду цивілістики).
Цивілістика має власне місце в системі наук про право, яке визначає її співвідношення з іншими правовими науками. Цивільне право виступило історичною основою розробки загальнотеоретичних конструкцій [18, c.12].
Звідси тісний зв’язок науки цивільного права із загальною теорією держави і права. Тісний зв’язок встановлюється між науками цивільного та конституційного (державного) права, оскільки Конституція підняла на конституційний рівень ряд конструкцій, які сформувалися у сфері цивільного права. Особливо тісно пов’язані цивільне та адміністративне право, критерії розмежування яких слугують підставою для спорів про господарське право, поняття якого виникло на заході внаслідок господарської діяльності держав та сформованого ними економічного законодавства.
Наведене пояснює зв’язок цивільно-правової та адміністративно-правової наук. Не менш тісний зв’язок існує між науками цивільного і міжнародного приватного права, цивільного і сімейного права, цивільного права і цивільного процесу [18, c.13].
Із врахуванням викладеного можна зробити висновок, що цивілістика як наука про приватне (цивільне) право є сукупністю систематизованих знань, теорій, підходів, поглядів на приватне (цивільне) право як таке.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.