Механізми регуляторної політики держави в сфері господарської діяльності ще не стали дієвим інструментом підвищення ефективності функціонування, по-перше, самих регуляторних органів, по-друге, також всієї господарської сфери.
Перегляд регуляторних актів, в основному, носить формальних характер, не проводиться системної оцінки реалізації регуляторної політики в пріоритетних галузях економіки, а окремі регуляторні акти приймаються з порушенням основних принципів регуляторної політики.
Преамбулою ГК України передбачена мета державного регулювання економіки – забезпечення зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальна спрямованість, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України.
З огляду на це особливого значення набуває спрямованість державного регулювання в умовах сучасної економічної кризи та сприяння стратегічній обороноздатності держави. Тому видається обґрунтованою позиція економіста О. Й. Пасхавера, який стверджує, що Україна потребує переозброєння армії, що вирішило кризу в Німеччині в 30-х роках, кризу в США 30-х років, пожвавивши економіку. Крім того, він наголошує на необхідності демонополізації економіки шляхом повернення у судовому порядку підприємств колишнім власникам, відібраних незаконним шляхом [5].
З огляду на подібну пропозицію слід погодитися з думкою Д. В. Задихайла, який наголошує, що окремим питанням економічної політики держави та господарсько-правової доктрини є створення правового механізму, що забезпечував би мобілізаційний режим функціонування національної економіки як такої, головним чином через цілісну систему заходів державного регулювання, що запроваджувався би на достатньо тривалий час відповідно до стратегії та програм економічного розвитку, з урахуванням стану конкурентоздатності національної економіки та життєвої необхідності для суспільства її швидкого підвищення [4, с. 523]. Іншою важливою проблематикою залишається доктрина власності. Категорія власності займає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного устрою.
Зміни відносин власності викликали потребу в адекватних механізмах їх правового регулювання, серед яких нагальними є такі важливі аспекти, як виникнення відносин власності, способи та порядок оформлення прав на майно як при його створенні або іншому набутті, так і в процесі обороту, захист права власності.
Надмірна увага наукових досліджень та законодавчого регулювання інституту приватної власності призвела до неналежного захисту права власності Українського народу та права державної власності. Так, проголошена «націоналізація» Верховною Радою Криму об’єктів права комунальної, державної та приватної власності суперечить нормам не лише приватного, а й міжнародного публічного права. До прикладу, можна згадати Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., відповідно до якої визначалася економічна самостійність України на засадах права власності народу України на національне багатство України, право на частку в загальносоюзному надбанні, яка створена завдяки зусиллям народу тощо. При цьому вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) мало здійснюватися на договірній основі між республіками – суб’єктами цієї власності.
Цікавим є факт, що відповідно до норм ЦК України Автономна Республіка Крим хоч і є учасником цивільних відносин, однак за нею не визнається окремо спеціальне право комунальної чи «республіканської» власності. Конституцією України передбачено лише можливість управління майном, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138) [2].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.