Вдосконалення ринкового регулювання системи життєзабезпечення міст. Місце регіональної економіки в системі економічних відносин країни, страница 6

Виходячи з цього, сутність та економічний зміст системи соціально–економічних відносин держави реалізується через систему регіональних економічних інтересів, яка підносить останні на якісно новий рівень, визначає необхідність взаємодії, погодженості, координованості зусиль всіх учасників, наявність у них спільних цілей і однонаправлених шляхів реалізації.

Система соціально–економічних інтересів українських регіонів в даний час далека від дійсно ринкової. В умовах перехідного періоду, коли нестабільність виробництва і платіжна криза стали затяжною реальністю, формується своєрідна система соціально–економічних інтересів регіону, в якій переплітаються зародки елементів ринкової економіки із залишками тоталітарного господарства. В умовах командно–адміністративної економіки превалююче значення мали соціально–політичні інтереси, умовам реалізації яких підпорядковувалась вся діяльність регіонів. Соціально–економічні інтереси останніх обмежувались, в основному, інтересами виконання планових завдань та збільшення обсягів продукції, а питання рівня і якості життя населення не мали впливового значення.

Завдання полягає в тому, щоб зацікавити регіони у проведенні ринкових реформ та впровадженні нових методів господарювання, спрямованих на формування механізму життєзабезпечення населення. В цьому контексті найбільш виділяються інтереси створення в межах регіону конкурентноздатного виробництва, що забезпечить поліпшення ситуації на ринку праці, можливість своєчасного отримання доходів більшістю працюючих, достатнє фінансування місцевого бюджету, нормальне відтворення робочої сили, продовжить трудове довголіття, тобто покращить якість використання трудових ресурсів.

Отже, однією з головних передумов для створення механізму життєзабезпечення населення регіону виступають його соціально–економічні інтереси. Одночасно не знижується значення такої передумови, як конкурентоспроможність. Загальновідомо, що конкурентоспроможність – це позиції країни (регіону, галузі, підприємства) на національному, міжнародному і регіональному ринках, обумовлені соціально–політичними та економіко–географічними факторами. Згідно з Ю. Пахомовим, Д. Лук'яненко, Б. Губським, для оцінки конкурентоспроможності національної економіки використовують різні підходи [8]:

·  ресурсний — технологія, чисельність і кваліфікація людських ресурсів, наявність корисних копалин та капіталу для внутрішнього і зовнішнього інвестування;

·  факторний — зміна позицій країни на міжнародних ринках в залежності від розвитку національної економіки, що визначається використанням факторів виробництва;

·  рейтинговий — характеристика стану економіки країни згідно з певною системою показників.

Слід зазначити, що такий підхід можна використовувати і для оцінки конкурентоспроможності регіону. Але його доцільно поповнити, на нашу думку, такими підходами, як:

·  економічний — основні показники розвитку регіону;

·  географічний — розташування регіону в центрі країни, його прикордонне положення;

·  державний — ступінь самостійності регіону – валютно–фінансової, зовнішньоторговельної, промислової.

В цілому конкурентоспроможним слід вважати регіон, який забезпечує зростання життєвого рівня населення та досягає таких позицій на національному і світовому ринках, коли регіональні товари та послуги успішно реалізуються на ньому. Світовий досвід показує, що стабільної конкурентоспроможності досягають ті країни і регіони, які в змозі реалізувати свої конкурентні переваги, спираючись на постійне підвищення продуктивності праці.

В сучасній економічній практиці використовується модель конкурентоспроможності національної економіки, яка розроблена М. Портером. До детермінант конкурентної переваги економіки країни він відносить [9]:

1)  фактори виробництва;

2)  умови попиту;

3)  споріднені і підтримуючі галузі;

4)  стратегію, структуру і конкуренцію фірм на внутрішньому ринку.