Альтруїзм і егоїзм- основні критерії моралі, страница 3

За своєю суттю альтруїзм являє собою приватний випадок милосердя, хоча в новоєвропейській філософії милосердя починає трактуватись саме в дусі альтруїзму, а сприяння благу іншого розглядається як основа моралі взагалі. Наявність у природі внутрішніх механізмів самозбереження видів та окремих істот вперше в науці Нового часу визначив Френсіс Бекон. У праці «Велике відродження наук» він пише: «Кожному предмету внутрішньо властиве прагнення до двох проявів природнього блага: до того, що робить річ чимось цілим в самій собі, і того, що робить річ частинкою якогось більшого цілого. І ця друга сторона природи блага важливіша за першу, адже вона прагне до збереження більш загальної форми. Ми називаємо перше індивідуальним, або особистим благом, друге – суспільним блігом»[1, с.145]. Із двох інстинктів, - першим з яких Бекон називаєсамозбереження і захист, а другим – розмноження і поширення, - більш плідним він уважав другий. Тобто, в природному світі постійно діють два інстинкти, які можна назвати «егоїзмом» та «альтруїзмом». [16, с.274] В епоху Просвітництва їх можна зустріти у вченнях Ж.-Ж. Руссо, І. Г. Гердера, Й. В. Гете.Ж.-Ж. Руссо в трактаті «Міркування про походження нерівності» слушно зауважує, що «співстраждання – це природне почуття, яке, применшуючи в кожному індивіді дію себелюбності, сприяє взаємному збереженню усього роду». Цю здатність не можна пояснити лише впливом здорового глузду на людські дії. У ХVII – XIX ст. у вченнях І. Канта, А. Шопенгауера, Вол. Соловйова виключне значення надається доброзичливості (симпатії, співчуттям) як принципу людських взаємовідносин, в якому благо іншого є пріоритетним у порівнянні з власним благом. І. Кант писав: «Той, хто знаходить задоволення в благополуччі людей…, той, кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом людей (людинолюбцем) взагалі»[9, с.192]. Вол. Соловйов пише, що для того, «щоб сильний дух мав моральнісний сенс, тобто був не злим, а добрим, потрібно, щоб влада над власною плоттю поєднувалася в ньому з позитивним, доброзичливим ставленням до інших істот»[24, с.153], і важливим аспектом альтруїзму називає моральнісне ставлення людини до себе, виражене в повазі до своєї людської природи. А отже, з поваги до себе людина не повинна піддаватися спокусам, які її не варті. Нарешті, «мисленнєвий зміст (ідея) жалю або співстраждання, взята у своїй всезагальності і незалежно від суб’єктивних душевних станів, в яких вона проявляється (тобто взята логічно, а не психологічно), є правда і справедливість»[24, с.165]. В основу альтруїзму як моральнісного ставлення покладається визнання людиною права на існування і можливий добробут.

У ХІХ  - початку ХХ ст. альтруїзм як моральний принцип став предметом критики православних мислителів, які вважали, що таке догоджання відволікає від обов’язку людини догоджати Богу і виконувати його заповіді (К. Лєоньтьєв).[30, с.217]

Як моральний принцип альтруїзм відштовхували через неприйнятість до «буржуазно-демократичної моралі» (М. Бердяєв) – ніби абстрактний і формальний принцип, що спрямований гординею і самооцінкою.[30, с.217]

У марксизмі альтруїзм, як і егоїзм, розглядались як історично так і ситуативно конкретні форми самовираження індивідів. Альтруїзм відкидався як моральнісний принцип, так як ідеологічна ілюзія, яка себто дозволяла людям, що мають приватну власність уявити свій особистий корисливий інтерес «в якості інтересів своїх ближніх». Альтруїзм рішуче заперечував і Ф. Ніцше, вбачаючи в ньому одне з втілень «моралі рабів».

У другій половині ХХ ст. філософсько-етична проблематика, пов’язана з альтруїзмом, аналізується у контексті практичних відносин між людьми, на основі різних форм солідарності, добродійства, благочинності тощо. Вона переосмислюється у контексті етики турботи (К. Гілліган, Н. Ноддінгс) і соціобіології (Р. Тріверс, Е. Уілсон).[30, с.218]

Не слід забувати і про еволюціні теорії моралі (наприклад П.А. Кропоткіна, К. Кесслера, В.П. Ефроїмсона), згідно яких людство проходило у своєму становленні груповий відбір на моральність, зокрема, на альтруїстичність: виживали ті групи, у представників яких з’являється і закріплюється генетична структура, що проявляє альтруістичне – допомагаючу, самовіддану, жертовну поведінку.[31, с.15]