Ліквідація спадкоємного гетьманату. Основні напрями політики уряду І.Виговського. Україна за гетьманування І.Мазепи та І.Скоропадського

Руїна

Ліквідація спадкоєного гетьманату. Основні напрями політики уряду І. Виговського.

Після смерті Б. Хмельницького загострилася боротьба за владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у Юрія наказний гетьман Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв обраний регентом неповнолітнього гетьмана І. Виговський: зібрана в Суботові таємна нарада частини полковників, як установив Ю. Мицик, вирішила, що він до часу неповноліття Юрія виконував гетьманські функції й титулувався “чигиринським гетьманом”. У першій половині вересня чтаршинська рада обрала його гетьманом, “поки змужніє” Юрій. А в другій декаді жовтня Корсунська розширена старшинська рада підтвердила це рішення, знявши згадане обмеження. 27 жовтня чернігівський єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому, й вручив їх І. Виговському.

Так було усунуто від влади династію Хмельницьких і скасовано попередню форму правління, тобто, по суті, легітимним шляхом здійснено державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу. Адже, попри свою юність і брак визначних здібностей, Ю. Хмельницький як спадкоємець засновника династії в очах різних прошарків населення міг відіграти роль символа соборності України, легітимного носія соборності влади. Тепер же, коли принцип спадкоємності гетьманства виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилася спокуса поборотися за булаву, що й стало однією з причин Руїни Української держави.

Безсумнівно, прихід до влади І. Виговського припав на час загострення соціальних суперечностей та ускладнення геополітичного становища країни. Можна було очікувати, що такий досвідчений політик спроможеться вчасно вжити необхідних заходів, щоб запобігти спалахові громадянської війни. на жаль, цього не сталося. Лиховісну роль тут зіграло два фактори. По-перше, І. Виговський виявився нездатним зрозуміти значущість і незворотність перевороту, що стався під час революції у сфері соціально-економічних відносин, і вважав за можливе відновлення їх дореволюційної моделі. По-друге, новий гетьман став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в державі козацтва (висував на неї шляхетство), а також його традиційних принципів соціальної організації.

Негативні наслідки такої політики виразно окреслилися вже наприкінці 1657 р. Рішуче придушивши заворушення у війську, уряд почав відверто нехтувати традиційними “свободами і вольностями” городового й запорозького козацтва, зокрема, змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшив побори. Була здійснена необачна спроба відновити шляхетське землеволодіння на теренах Полтавського й Миргородського полків.

Воднораз серед запорожців і городових козаків ширилося невдоволення тим фактом, що вибори нового гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їх участі. Окрім того, чимало козаків і старшин не приховували антипатіб до І. Виговського за його вірність шляхетським традиціям і аристократизм. За визнанням козака І. Петрова, його “наша братія” не любить і “найбільше потерплять ще років три чи чотири, а тоді де обируть Хмильниченка”. Всі ці чинники й зумовили вибух опозиційного руху, яий до кінця 1657 р. набув загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя й Полтавський полк. Керуючись амбітними інтересами, ним вирішили скористатися кошовий Я. Барабаш і полтавський полковник М. Пушкар, котрі, як з’ясувала російська дослідниця Т. Яковлєва, не належали до промосковського угрупування старшини.

Зіткнувшись із серйозним спротивом, І. Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішучими діями (мав у своєму розпорядженні 40-60-тисячне військо) придушити висту або шляхом поступок залагодити конфлікт, він залцчив до його розв’язання (всупереч договору 1654 р.) російський уряд. До такого самого кроку вдалося керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони можна вважати відповідальними за створення сприятливих умов для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету України та перетворення її на автономну частину царства.

У зовнішній політиці до початку1658 р. проводився курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки до відновлення союзницьких відносин із Кримом та порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір зі Швецією, що передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Велика увага приділялася вреголюванню взаємин з Річчю Посполитою: в жовтні було домовлено не розпочинати воєнних дій та дотримуватись кордону по р. Горинь. Правда, з листопада гетьман та Ю. Немирич повернулися до ідеї про ймовірне входження на певних умовах