Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

політичний, соціально-економічний устрій Західної України не відрізнявся від східних регіонів УРСР.

Стосовно приєднання Бессарабії та Північної Буковини, території яких були приєднані до Румунії ще в 1918 р. в результаті розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, то слід зауважити, що тут виникли певні ускладнення. А тому, 26 червня 1940 р. Радянський Союз подав доуряду Румунії заяву про необхідність мирного вирішення питання стосовно повернення йому даних регіонів, населених переважно українцями. Ця вимога обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз’єднання з Радянською Україною.

Після проголошення вимог було створено Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим. У районі Бєлграда та Ізмаїла було проведено повітрянодесантну операцію, в результаті якої було швидко захоплено польові та довготривалі укріплення на румунській території. Уже 3 липня 1940 р. дана операція була завершена.

Німеччина порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця “поступка” буде мати тимчасовий характер (як казав Гітлер: “Віддайте, я скоро поверну”) і, що Німеччина допоможе не тільки повернути територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за “допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра”.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бессарабію і Північну Буковину. В результаті приєднання до УРСР Західної України, Бессарабії та Північної Буковини населення України збільшилося на 8 809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія республіки розширилася до 565 тис. км кв.

Таким чином, процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: “анексія” (Д. Боффа), “включення” (Н. Верт), “формальне інкорпорування, назване “возз’єднанням”” (А. Жуковський, О. Субтельний), “возз’єднання, що носило характер акції окупаційного типу” (С. Кульчицький).

Слід зазначити, що вступ Червоної армії на територію Бессарабії та Північної Буковини був неочікуваним для населення цих регіонів, оскільки жодна з супротивних сторін не оприлюднила в засобах масової інформації свої наміри. Всі переговорні процеси відбувалися таємно.

На початку липня 1940 р. радянські війська повністю розташувалися на новому кордоні. У перші місяці встановлення радянської влади в цих регіонах було здійснено адміністративно-територіальну реформу. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина увійшли до складу СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 р. у складі Української РСР було утворено Чернівецьку область (Чернівецький і частина Хотинського повіту Бессарабії). З решти шести повітів Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Колишні райони МАРСР (Ананьївський, Балтський, Валегоцульський, Кодимський, Красноокнянський, Піщанський, Чернянський), де явно переважало українське населення, залишилися у складі України. До УРСР також відійшли Ізмаїльський, Акерманський і частина Хотинського повітів Бессарабії, переважна частина населення якого становили українці. Проте, значна частина українського населення залишилася поза межами УРСР, а спроби переселитися на етнічні українські землі наштовхувалися на збройний перепин радянських прикордонників. На початку грудня 1940 р. на новоприєднаних землях було утворено шість областей: Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську.

Варто звернути увагу, що модель суспільно-політичних та економічних перетворень у новостворених західних областях УРСР була майже однаковою. Її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їх землі між українськими селянами; українізація державних установ, судочинства системи народної освіти; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого боку – руйнація політичної та культурної інфраструктури