Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Національне відродження України (кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.)

Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Національне відродження України (кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.).

1.  Початки відродження української національної свідомості. Кирило-Мефодієвське братство. Руська трійця.

2.  Соціально-економічний розвиток України в ХІХ ст.

3.  Суспільно-політичний рух в Україні в другій половині ХІХ ст.

Література:

1.  Бойко О. Д. Історія України.- К., 1999.

2.   Й. Курс української історії.- К., 1998.

3.  Грушевський М. С. Ілюстрована історя України.- К., 1990.

4.  Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.- К., 1993.

5.  Дорошенко Д. І. Нарис історії України.- Львів, 1991.

6.  Єкельчук С. Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст.- Мельбурн, 1994.

7.  Нариси з історії українського національного руху / Під ред. В. Г. Сарбея.- К., 1994.

8.  “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України.- К., 1987.

9.  Українська ідея. Історичний нарис.- К., 1995.

Заняття 2.

1.  Піднесення національно-визвольного руху на початку ХХ ст. Утворення українських політичних партій.

2.  Україна в роки першої світової війни.

3.  Стан і розвиток культури в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст.

Література:

1.  Багатопартійна Українська держава на початку ХХ століття: Програмні документи перших українських політичних партій.- К., 1992.

2.  Бойко О. Д. Історія України.- К., 1999.

3.  Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис.- К., 1992.

4.  Історія України / В. А. Смолій (ред.).- К., 1997.

5.  Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст. Соціально-політичний портрет.- К., 1993.

6.  Колісник В. Ф., Рафальський О. О., Тимошенко О. П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900-1907.- К., 1998.

7.  Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва.- Львів, 1991.

8.  Нариси з історії українського національного руху / В. Г. Сарбей (ред.).- К., 1994.

9.  Павко А. Про актуальні аспекти дослідження політичної історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник академії праці і соціальних відносин.- К., 2001.- № 1.- С. 154-159.

Вступ.

У різні часи приєднані до Московського царства (згодом – Російської імперії) українські землі історико-етнографічних та географічних регіонів – Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, півдня України – у ХІХ – на початку ХХ ст. становили єдину територіальну цілісність. Усю цю територію, на яку припадало 9/10 загальної площі України, називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичному розвитку українського народу вона, як і раніше, відігравала визначальну роль. Наддніпрянщину своїм історичним, політичним та культурним центром вважало й українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австрійській (згодом – Австро-Угорській) імперії. Процеси утвердження капіталістичних відносин у народному господарстві, формування мови посилювали об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, примусово розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів. Об’єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу.

Під владою Російської імперії.

Свою колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала адміністративними методами. На місці автономно-самоврядних українських регіонів – Слобожанщини й Лівобережжя – було засновано Харківську, Чернігівську й Полтавську губернії. Внаслідок свавільного визначення їх кордонів до сусідніх з Україною російських губерній включили й місцевості, де більшість населення становили українці з традиціями українського козацького самоврядування. Так само поділили Правобережну Україну та Волинь. Тут утворили Київську, Поділььку й Волинську губернії, які за категоричним наказом царя мали бути приведені в повну відповідність до великоруських губрній “в усіх галузях життя”. Подібним чином російський царизм чинив і на відібраних у Війська Запорозького степових просторах Північного Причорномор’я й Приазов’я. На початку ХІХ ст. їх поділили на три губернії: Херсонську, Таврійську й Катеринославську. Після російсько-турецької війни 1806-1812 р.р. до Російської імперії відійшла заселена переважно молдаванами територія між ріками Дністер і Прут. Тут утворили Бессарабську область, до якої включили й нові повіти – Ізмаїльський, Акерманський та Хотинський, населені здебільшого українцями.

В губерніях державну владу здійснювали губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де порядкували царські справники. В свою чергу, й повіти мали поділи на стани, які очолювали поліцейські пристави. Губернська та повітова адміністрація в своїх діях спиралася на станові дворянські органи – зібрання, підпорядковані предводителям дворянства. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населеня різноманітних державних податків, які йшли на зміцнення царського режиму.

Весь губернський адміністративно-управлінський апарат бук покликаний охороняти владу царизму. Губернатори спеціальним царським указом були оголошені повновладними