Україна в 1921-1939 роках. Соціально-економічна та політична кризи початку 1920-х років.

усіх інших, зокрема й Україні, утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути радянських республік були зовнішньо самостійними, але в реальності контролювалися централізованою політичною організацією, яка мала монополію на владу – РКП(б). Самим своїм існуванням партія більшовиків перетворювала конгломерат радянських республік в єдину країну.

Наполегливі спроби більшовиків у 1918-1920 р.р. побудувати, відповідно до вимог своєї програми, безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Кризові явища в одержавленому народному господарстві можна було списати за рахунок війни, а не реформ. Більше того, колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному політичному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його, насамперед, у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили всіх європейських країн, разом узятих. За її допомогою вона вийшла переможцем із війни.

Та це була піррова перемога. Зимою 1920-1921 р.р., коли радянській владі вже не протистояли регулярні війська противника, її становище було тяжчим, ніж раніше. Попри те, що Л. Троцький мав в Україні понад мільйон червоноармійців, у республіці спалахували антирадянські повстання. Українські селяни протестували проти вилучення продовольства (продрозкладки) й пов’язаної з цим заборони торгівлі. Цей протест нерідко набував форми партизанського руху, який розглядався владою як політичний або куркульський бандитизм.

У телеграмі до заступника голови Реввійськради РСФРР Є. Склянського від 6 лютого 1921 р. В. Ленін обурювався тим, що церез опір “бандитів” з України не можна вивезти продовольство та інші ресурси: “І хліб, і дрова, все гине через банди, а ми маємо мільйонну армію”. Реввійськрада РСФРР кинула проти бунтуючих селян найбільш боєздатні частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками – В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком та ін.

Армія використовувалася й для реквізиції хліба. Продрозкладка здійсньовалася лише під загрозою багнетів. Централізовані державні ресурси продовольства танули, а інших не існувало: адже вільна торгівля хлібом переслідувалася як карний злочин. Взятий на себе обов’язок годувати працівників націоналізованого господарства держава виконувала вкрай незадовільно. Робітничий пайок скоротився до чверті фунта хліба (100 г.) і до всього його видавали не щодня. Голодуючі робітники вдавалися  до так званих “італійських страйків”, тобто уповільнювали темп праці, перебуваючи на робочому місці. Схильність до “італійок” пояснювалася просто: при звичайному страйку робітників негайно позбавили б трудової книжки, за якою вони одержували свої мізерні пайки.

У радянській історіографії наявність кризи початку 1920-х р.р. визнавалася, але причини її пов’язувалися переважно з господарською розрухо, викликаною семирічною війною, спочатку світовою, а потім – громадянською. На території України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народне господарство справді істотно постраждало. Але параліч виробництва, який насувався невідворотно, був пов’язаний зі спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм. Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба й вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна й транспортна кризи до решти розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників великої промисловості України зменшилася на половину проти довоєнної. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Націоналізовану промисловість душили бурократизм і тяганина. Навіть за наявності ресурсів вона не могла впоратися із планами. Робітничі колективи вимагали продовольчого постачання, але не були в змозі дати еквівалент їй у вигялді потрібної споживачеві продукції. Дійшло до того, що місцеві господарські органи свідомо барилися з націоналізацією , щоб підприємства не переходили на їх утримання.

І все-таки керівні діячі державної партії були одностайні в тому, щоб закінчити одержавлення виробництва. 29 листопада 1920 р. ВРНГ РСФРР ухвалила постанову про націоналізацію всіх промислових