Проблема соціально-психологічного впливу і влади у сфері суспільно-політичних відносин, їх взаємозв’язок і функції

гуманістичний компонент, який виявляється у ставленні людини до будь-якої форми життя як вищої цінності; повазі внутрішнього світу людини; утіленні у взаєминах із людьми найвищих духовних цінностей;

7)  естетичний компонент, який відображає прагнення людини до краси, гармонії, досконалості й виявляється в потребі сприймання та створення краси, естетичних почуттях та естетичній діяльності.

Отже духовність – це психічна якість людини.

Зазначені складові духовності можна розглядати як психологічні орієнтири у процесі виховної роботи. Їх цілеспрямоване формування є одним з основних завдань духовного розвитку особистості.

Про рівень розвитку громадської свідомості та самосвідомості можна судити на підставі аналізу того, наскільки оволоділа людина певною системою суспільно значущих цінностей, якою мірою вони увійшли у потребово-мотиваційну сферу особистості та визначають її громадянську сутність.

5.3. Тоталітарна свідомість і сімейне виховання

Важливу роль у розвитку особистості відіграє сімейне виховання. Тому є підстава розглянути, якими шляхами може здійснюватися виховний вплив у сім’ї, і до яких наслідків  призводить тоталітарне сімейне виховання. Сучасні дослідники, описуючи феномен тоталітарної свідомості, відзначають її:

·  догматичність, закритість емпіричному досвіду;

·  інфантильну екстернальність, орієнтацію на зовнішні інстанції і перенесення на них  відповідальності за невдачі;

·  постійний страх, відсутність почуття стабільності та безпеки;

·  установку на уникання невдач ( на противагу досягненню позитивних результатів) як провідний мотив поведінки;

·   заниження самооцінки і брак почуття власної гідності;

·  недостатню рефлексивність за високої нормативності [19].

Тоталітарна свідомість не зводиться до соціокультурного аспекту, який грунтований на пізнавальних та особистісних психологічних моментах.

Тоталітарне суспільство вимагає виховання легко керованих – передусім засобами не внутрішнього, а зовнішнього контролю – індивідів.

За умов краху тоталітарної і становлення демократичної системи, осередок виховання перемістився у царину міжособистісних стосунків, зокрема сімейних.

Найяскравіша риса тоталітарного сімейного виховання – протистояння дорослих дітям, а звідси – протистояння дітей дорослим.

Сім’я відчуває відповідальність за розвиток дитини, але сприймає дитину парціально: все бажане – результат доброго виховання, все небажане є наслідком поганого впливу друзів, вулиці, школи, засобів масової інформації тощо. Це, з одного боку, закріплює ті патерни  виховання, які буцімто підтвердили свою ефективність, і робить їх ригідними, а з іншого – призводить до тотального контролю над усім життям дитини, який вона переживає як недовіру, приниження, що й викликає протест. Дитину примушують бути такою, якою вона бути не може або не хоче; це стає магістральною метою  виховання всупереч праву дитини вибирати свій шлях.

Занижена самооцінка і брак самоповаги дорослих спричиняють зсув батьківської поведінки із площини самореалізації у площину самоствердження.

Партнерство з дитиною як особистістю витісняє потреба у домінуванні над нею, що додає дорослому відчуття власної значущості. Слухняність при цьому розглядається як одна з головних позитивних рис дитини.

У психології добре відомий ефект “завченої безпорадності”, який виникає за умов строго контрольованого  розпорядку життя, зокрема за монополії адаптивно-дисциплінарної моделі  виховання.

У результаті дитина, постійно впевнюючись у неспроможності своїми діями змінити перебіг подій, у підсумку загалом відмовляється від будь-яких спроб, і потребує жорстко регламентованого способу життя.

Дитина сама починає уникати життєвих змін, ухилятися від розв’язання життєвих завдань, оскільки вони спонукають до пошуку, а пошукова мотивація атрофована.

Важким наслідком цього ефекту є втрата дітьми почуття гідності, віри в себе. Властивий тоталітарній свідомості брак рефлексії, невміння аналізувати власні почуття визначає вибір, на перший погляд, найкоротшого, але насправді найдовшого і спрямованого у глухий кут шляху  виховання. 

Практика психологічного консультування показує, як важко батькам, навіть за допомогою консультанта, вийти на обговорення власних дитячих переживань з приводу тієї чи іншої проблеми. З одного боку утворюється дефіцит емоційної експресивності, а з іншого – стає правилом вияв витіснених негативних емоцій.

Тоталітарна свідомість у сімейному вихованні, та взагалі у будь-яких відносинах, спричиняє психічне насилля, створює той контекст, у якому навіть окремі ненасильницькі дії дитина (людина взагалі) сприймає як вияв примусу, що викликає неочікувані для дорослих поведінкові реакції, які знову спонукають їх до тактики насилля.

Отже тоталітарна свідомість справляє руйнівний вплив на формування