В кінці звітного періоду суми відхилень можуть бути списані на собівартість реалізованої продукції або можуть бути розподілені пропорційно між залишками незавершеного виробництва, готової продукції та собівартості реалізації в залежності від облікової політики підприємства.
4.5. Оцінка діяльності центрів інвестицій. Трансфертне ціноутворення
Оскільки керівник центру інвестицій відповідає за формування витрат та доходів і розподіл та використання прибутку, то основними показниками для оцінки роботи центру інвестицій вважають прибутковість інвестицій.
Прибутковість інвестицій = Операційний прибуток / Інвестований капітал (4.3)
Операційний прибуток – це прибуток до сплати відсотка за кредит і податку на прибуток.
Інвестований капітал – це всі активи, інвестовані для отримання операційного прибутку (грошові кошти, дебіторська заборгованість, запаси, основні засоби).
Прибутковість інвестицій залежить від показників, розшифрованих з допомогою формули Дюпона [2, с. 357]:
Прибутковість Прибуток Обсяг продажів (4.4)
інвестицій Обсяг продажів Інвестований капітал
Прибуток Рентабельність (4.5)
Обсяг продаж продажів
Обсяг продажів Оборотність (4.6)
Інвестований капітал активів
Прибутковість Рентабельність
Оборотність (4.7)
Інвестицій
продажів активів
Використання показника прибутковості інвестицій має свої переваги і недоліки, що наведені у табл. 4.3.
Таблиця 4.3
Переваги і недоліки використання показника прибутковості інвестицій для оцінки роботи центрів інвестицій
|
Переваги |
Недоліки |
|
Заохочує керівників центрів інвестицій зосередитись на співвідношенні обсягів продаж з витратами та інвестиціями |
Використання показника може призвести до концентрування на прибутковості підрозділу без урахування прибутковості всього підприємства |
|
Концентрує увагу керівника центру інвестицій на ефективності інвестованого капіталу |
Даний показник стимулює керівників центрів інвестицій концентруватись на короткостроковому періоді планування |
|
Націлює керівників центрів інвестицій на контроль ефективності операційних активів |
Для більш детального аналізу та оцінки діяльності центру інвестицій може використовуватись цілий ряд фінансових коефіцієнтів: коефіцієнт виручки, операційний важіль, частка оборотного капіталу у виручці, оборотність оборотних засобів, термін оборотності дебіторської заборгованості, термін оборотності кредиторської заборгованості, термін оборотності запасів, загальний коефіцієнт покриття, терміновий коефіцієнт покриття, співвідношення позичкового і власного капіталу, коефіцієнт покриття відсотків, працюючий власний капітал, показник фінансової стійкості та ін.
Однак, показники прибутковості інвестицій не завжди є об’єктивними для оцінки роботи центрів інвестицій, особливо, коли на протязі звітного періоду були здійснені нові інвестиції з меншою ефективність, але необхідні для підприємства в цілому або націлені на отримання прибутку в майбутньому. У цьому випадку доцільно використовувати показник залишкового прибутку.
Залишковий прибуток – це різниця між фактичним прибутком та платою за капітал.
Плата за капітал – це мінімальний прибуток, який повинен отримати центр інвестицій. Він визначається як добуток інвестованого капіталу і мінімальної норми прибутку.
Залишковий капітал орієнтує керівника центру інвестицій на максимізацію абсолютної суми прибутку і більш сприяє узгодженню мети між центром інвестицій та організацією в цілому, але не враховує впливу розмірів підрозділу.
При виділенні в організаційній структурі підприємства центрів відповідальності, до них ставляться як до автономних підрозділів, що мають певні цілі і несуть відповідальність за їх виконання. А тому, продукція або послуги, що відпускаються одним центром відповідальності іншому, є доходом для центру, що передає, і витратами для центру, що отримує їх.
В даному випадку виникає проблема щодо ціноутворення на таку продукцію чи послуги. Оскільки така ціна має точно оцінювати результати діяльності центру відповідальності, узгоджувати цілі та зберігати автономію кожного центру. Для цього використовується трансфертне ціноутворення.
Трансфертна ціна – ціна, за якою продукція або послуги одного центру відповідальності підприємства передаються іншому центру відповідальності цього підприємства.
При визначенні трансфертних цін можуть використовуватись:
- витрати;
- ринкові ціни;
- договірні ціни.
При використанні витрат як бази для розрахунку трансфертної ціни може використовуватись показник повної собівартості (найбільш прийнятний для центрів витрат); показник повної собівартості плюс націнка та показник змінних витрат плюс фіксована доплата. Для більшої об’єктивності трансфертної ціни враховуються нормативні витрати. Цей метод ціноутворення є досить простим, тому і набув популярності.
Трансфертне ціноутворення на основі ринкових цін можливе лише за наявності ринку подібних напівфабрикатів, стабільності цін на них та при високому рівні децентралізації всередині підприємства. Причому, підрозділ, що купує продукцію або послуги, повинен робити це лише за умови, що підрозділ, що продає продукцію чи послуги, дотримується політики ринкових цін. Якщо ця політика не дотримується, то підрозділ-покупець повинен мати можливість купувати продукцію чи послуги на ринку. Підрозділ-продавець, в свою чергу повинен мати можливість продавати свою продукцію чи послуги на ринку. У разі виникнення суперечливих ситуацій між цими підрозділами, на підприємстві повинен існувати певний орган, що їх вирішить.
При неможливості визначення ринкової ціни продукції, можна використовувати договірні ціни, які визначаються з урахуванням дійсних та альтернативних витрат підприємства.
Трансфертна ціна = Дійсні витрати на одиницю продукції + Альтернативні витрати на одиницю продукції.
Під альтернативними витратами розуміють втрати внаслідок відмови від реалізації продукції іншим підприємствам.
Трансфертні ціни використовуються підприємствами також для вирішення питання - виробляти чи купувати продукцію або послуги.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.