Людина у суспільно-історичному процесі. Джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку

Тема 16. ЛЮДИНА У СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНОМУ ПРОЦЕСІ.

План лекції.

1.  Антропогенез і його основні чинники. Історичні спільності.

2.  Джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку.

3.  Питання про історичний розвиток і прогрес.

У діахронному аспекті головними моментами проблематики соціальної філософії виступають такі: джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку; потреби й інтереси людей як рушійні сили розвитку суспільства; мета – засоби – процес – результат. Цілеспрямованість і цілевідповідність. Чи виправдовує мета будь-які засоби? Суб’єкт історії. Поняття “народ”. Особа і народні маси. Можливості особи у суспільстві. Історичні особи і культ особи. Роль національної еліти. Пріоритет інтересів: спільності чи особи? Права людини. Формаційний та цивілізаційний підходи до розвитку людства. Поняття і сенс прогресу. Питання про історичний прогрес, його чинники, критерії (речовий і людський, особистісний), про роль насильства як повитухи суспільного прогресу. Науково-технічний і соціальний прогрес.

1.Антропогенез і його основні чинники.

Природа людини та її походження – наскрізна проблема філософії. Що є визначальним: сутнісна природа людини чи природна сутність її? Що ширше – природа людини чи її сутність? Людина – істота соціальна чи біологічна? Одразу зазначимо, що внутрішньо людина значно більша, ніж зовнішньо (у спілкуванні). Біологія – лише організмічна внутрішність, не духовна. Вона не значніша для суті людини, ніж «внутрішні органи» для суспільства. Людина – істота універсально-космічна. Ось до чого ми винні прийти. Але розглянемо все по-порядку…

Біологічна еволюція людини трактується в концепції “двох стрибків” Б. Поршнєва: від природної тварини (natural) до Homo erectus (людина випрямлена) – від Homo erectus до Homo Sapiens (людина сенсотворна, смисляча – таку назву дав Карл Лінней. Подальша еволюція соціальних і діяльних можливостей людини та їх наслідків (техногенез, зміна якості геоландшафтного середовища і предметного оснащення буття людини – артефактів) все менше залежала від природних чинників. Тому антропогенез включає в себе етногенез, соціогенез, культурогенез (а з ним процес індивідуалізації, розвитку особи). Туземне дитя, вивезене з острова й виховане в середовищі цивілізації, легко стає «парижанином» чи «киянином». Це означає, що природна еволюція вже не має великого значення і людина досить легко (не без врахування генетичного рівня як такого у певного індивіда: генетичні можливості туземця можуть значно перевищувати можливості європейця) засвоює всі мірки універсального буття при відповідних соціокультурних умовах і обставинах. Це і є свідченням того, що спосіб існування людини – біосоціальний, але спосіб буття – універсально-космічний.

Етногенез забезпечив прискорену еволюцію культурних можливостей людини. Цікавою є концепція етногенезу Л.М. Гумільова. Антропосфера виглядає у нього як насичення людиною природного буття артефактами і знаково-символічними та ідеальними моделями орієнтування. Мозаїчна антропосфера, що постійно змінюється в часі історії і просторі взаємодії з ландшафтом планети – це етносфера. Етнос – не суспільство, не мова, не ідеологія, не культура, не релігія, не те, що пішло від одного предка. Лише в процесі все це утримується як єдність етнічного різноманіття. «За час існування вид Homo Sapiens не один раз і постійно модифікував своє розповсюдження на поверхні Землі» (Гумільов, 1990, с. 21). Етнос – це і не однаковий вид діяльності: до одного етносу належать чукчі, що розводять оленів, мисливці, рибалки. Отже, як стійкий стан етнос – повна ілюзія, його реальне буття – процес! Етнографія – ніщо без етнології. Як і демографія. Для етносу притаманні «стан» і «здобутки», для його культури – «події», «достопам’ятність», хронографія і біографія. Етнос є носієм властивостей культури, тобто її субстратом.

Соціогенез суттєво вплинув на етногенез, на універсально-космічний