УРСР у період “застою”. Поворот до неосталінізму. Стан освіти й науки

Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в “антирадянській агітації та пропаганді”, й навесні 1966 р. під час серії судових процесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франковську на різні строки покарання. В результаті в таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник О. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та інші.

Паралельно розгорталися програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій “закритого листа”, в якому виправдовувалися репресії (жертв виставляли як “антирадянщики”) і йшлося про необхідність посилення “виховної роботи” з інтелігенцією. Республікою прокотилася хвиля відкритих партійних зборів “з участю громадкості”, на яких “відщепенців” засуджували й усіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.

Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно продемонстрована арештами, була продиктована з Москви, де також почалися переслідування інакодумців. При цьому, масштаб таких дій в Україні був значно більшим, ніж деінде в СРСР. українське керівництво на чолі з П. Шелестом, як завжди, слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікавлене в такому перебігу подій.

Сплеск репресій у 1965-1966 р.р. супроводжувався досить масштабним ідеологічним переворотом. Газети рясніли статтями, спрямованими проти “буржуазної ідеології” та “українського буржуазного націоналізму”. Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку “закритих” постанов, що стосувалися виправлення “ідеологічних помилок” у роботі деяких журналів (“Вітчизна”, “Жовтень” та інших), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні чистки 1940-х – 1950-х р.р., хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися з ними за масштабами та інтенсивністю.

Однак, у суспільно-політичному житті за інерцією ще відбувалися процеси, які можна вважати інерцією “відлиги”. Репресії не були зустрінуті “загальнонародним схваленням”, як у попередні роки, більше того, саме з кола “шістдесятників” почалися протести. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі “Україна” під час прем’єрного показу кінострічки С. Параджанова “Тіні забутих предків” І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші організували щось на зразок демонстрації протесту проти арештів. Навесні 1966 р. під час судового процесу над діячами “самвидаву” у Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправлялися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані, здебільшого, представниками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були відомі вчені, митці, письменники. Ці листи протесту розповсюджувались у “самвидаві”, потрапляли за кордон.

Дуже неприємним сюрпризом для влади став стихійний протест проти заборони відзначення пам’яті Т. Шевченка 22 травня 1967 р. в Києві. Цього дня міліція спробувала розігнати неформальне зібрання біля пам’ятника. У відповідь присутні організували маніфестацію протесту й демонстрацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.

Партійна верхівка України, безумовно, підтримуючи лінію Москви, водночас намагалася використовувати настрої громадкості у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Гірка пілюля 1965-1966 р.р. була підсолоджена заходами, спрямованими на підвищення статусу української мови. Вищі навчальні заклади отримали директиву щодо ширшого впровадження української мови у викладання. Вочевидь, із дозволу “верхів” на V з’їзді письменників України