Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького

перетворюватися на “носія української державності”, відігравати провідну роль у формуванні в козацькому регіоні зародків українських державних інституцій, які прагнули ліквідувати Польща. Виступаючи новою елітою (“політичним народом”), воно дедалі наполегливіше ставало в обороні “прав і вольностей руського народу”, започатковуючи розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу Південного регіону. Інтереси політичного розвитку України зайшли в непримиренну суперечливість з імперськими інтересами Польщі.

ІІ. У національно-релігійній сфері.

На середину ХVІІ ст. колоніальна політика національно-релігійного упослідження праволавних українців (абсолютної більшості населення) окреслилася (особливо в Західному регіоні) досить виразно. По-перше, послідовно провадився курс на їх усунення від участі в міському самоуправлінні, яке в більшості містах почало зосереджуватися в руках поляків; православним єпископам заборонялося засідати в сенаті. По-друге, чинилися перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого в економічному житті великих міст провідну роль почали відігравати поляки й представники інших національностей. Ця політика таїла загрозу усунення українців від магістрального поступу нової цивілізації (в ній провідну роль відігравало місто), та їх замкнення в сфері середньовічного села, а відтак перетворення в “селянську націю”. По-третє, здійснювалася політика, спрямована на ліквідацію православної віри й упровадження католицизму та уніацтва (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костелів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніацтво тощо). По-четверте, посилювалася дискримінація у сфері мови та освіти. По-п’яте, в умовах загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток. Здається слушним міркування канадського вченого Ф. Сисина, що якбт “не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві”.

В умовах швидкого розвитку національної свідомості відбувалося збагачення  змісту української національної ідеї. Утверджувалося переконання, що поляки прагнуть “руський бідний народ унівець повернути й зовсім викорінити”, а відтак зміцнилася рішучість “знищити панування ляхів” та домогтися незалежності.

ІІІ. У соціально-економічній сфері.

Хоча за рівнем розвитку промисловості й тогрівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів, все ж на цей час вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації виявився, на відміну від Нідерландів та Німеччини, не в промисловості та торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства – за суттю своєю фермерського. Суперечності між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке грунтувалося на праці закріпаченого селянина, стають головними причинами революційного вибуху 1648 р. До всього, козацтво виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялись від існуючих середньовічних суспільних відносин і вступали в антагоністичну суперечність із ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву. Надзвичайно швидкими темпами відбувалося як зростання соціально-економічного гноблення селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного регіонів. Образливо-цинічними ставали форми визиску з боку орендарів, серед яких було багато євреїв, що підтримували політику Польщі.

ІV. У психологічній сфері.

Відомий соціолог П. Сорокін установив: придушення базових інстинктів породжує “революційні відхилення в поведінці людей”. До цих інстинктів належать голод і травний інстинкт; інстинкти власності, самозбереження, свободи, успадкування здібностей тощо. Протягом 1647-1648 р.р. голод охоплював великі райони країни;  в 1620-1640-х р.р. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою власності; постійні напади татар і репресії з боку державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, які міцно перепліталися й розв’язати який правлячі кола Речі Посполитої виявилися неспроможними.

Початок революції. Перші перемоги.

Політика уряду на ліквідацію козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання й здирства з боку місцевої адміністрації та орендарів уже в середині 1640-х р.р. викликали гостре невдоволення серед козацтва. Є підстави вважати, що, починаючи з 1646 р., група козаків, очолювана чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, розпочала підготовку до повстання. Протягом 1646-1647 р.р. до керівного центру входили сотники Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря, Б. Топига, колишні полковники М. Нестеренко і Я. Клиша, М. Кривоніс, брати Нечаї тощо. Для реалізації задуму Б. Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава ІV залучити козаків до війни з Портою. У серпні-вересні 1647 р. проводилися таємні наради для обговорення планів повстання. Було ухвалено рішення розпочати його в листопаді, коли коронний