Встановлення більшовицької влади на території України

Встановлення більшовицької влади на території України.

Воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918 – на початку 1919 р.р.

Спроба більшовиків поширити радянську владу на територію України на початку 1918 р. виявилася невдалою. Центральна Рада витіснила їх нечисленні збройні формування за межі України. Зрештою, річ навіть не в тім. Більшовизм не мав надійного підгрунтя для свого розвитку в горизонтах українського суспільства. Зазнавши поразки в Україні, більшовики зобов’язалися перед країнами Четверного союзу визнати її як суверенну державу, однак, не хотіли змиритися з тим, що вона буде незалежною. Хоч їх партійна доктрина формально й проголошувала право гноблених націй на самовизначення, цьому суперечив російський менталітет, одним із гоовних постулатів якого було збереження “єдиної й неділимої” Росії. Яскраво засвідчив це 1-й з’їзд КП(б)У.

Розмови про створення окремої Компартії українські націонал-комуністи вели з кінця 1917 р., але реальних наслідків вони не мали. І лише в липні 1918 р. вдалося зібрати установчий з’їзд КП(б)У. За його 212 делегатами з вирішальними й дорадчими голосами стояли 4 364 члени партії. З’їзд відбувся в Москві, звичайно ж, під повним контролем ЦК РКП(б), тому КП(б)У створювалася не як самостійна партія, а як обласна організація РКП(б). промовиста деталь: ця остання як правляча партія Росії, визнавши суверенітет України, напівлегельно стала формувати в своїх надрах структуру, якій відводилася роль української політичної партії. Мета була цілком однозначною: “боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського йентралізму в межах Російської Соціалістичної Республіки”. Прикметно, що 1-й з’їзд КП(б)У, відкинувши легальні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України й узяв курс на збройне повстання, знову ж таки під гаслом “відновлення революційного возз’єднання України з Росією”.

Для цього ЦК КП(б)У на чолі з Г. Пятаковим створив Центральний військово-революційний комітет, який 5 серпня 1918 р. видав “наказ № 1” про початок загального збройного повстання в Україні. Однак, із цього нічого не вийшло. Розгорнувшись лише в окремих місцевостях Чернігівщини, повстання без особливих труднощів було придушене німецькими військами.

Поразка примусила більшовиків змінити тактику. За браком сил на території України вони з кінця літа 1918 р. почали формувати загони в “нейтральній зоні” – вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуванням. Тут не мали права оперувати війська жодної зі сторін. А проте, російському радянському урядові тактично ивгідно було саме в “нейтральній зоні” накопичувати війська для майбутнього наступу на Україну, бо формально за них він не відповідав. Хоча ці частини називалися 1-ю та 2-ю Українськими повстанськими дивізіями, їх організація, постачання й озброєння контролювалися російською стороною. Щоправда, загальна чисельність дивізій не перевищувала 6 тис. чоловік. Для наступу на Україну цього було мало. Та й завдання таке на разі не ставилося. Щоб уникнути прямої конфронтації з німцями, В. Ленін виконував умови Брестської мирної угоди. Зрештою, більшовики цілковито втратили ініціативу на території України. 17 жовтня в Москві відкрився 2-й з’їзд КП(б)У. В його резолюції зазначалося: “Партія рішуче й категорично заперечує таку партизанську війну, особливо в прикордонній смузі, бо вона може втягнути робітників України і Росії в передчасний загальний виступ або сприяти німецькому командуванню в озлобленні й згуртуванні окупаційних військ проти Радянської Росії”.

Отже, саме тоді, коли Україна готувалася до всенародного повстання, “захисники інтересів робітників і селян”, припустившись чергового стратегічного прорахунку, виступивши проти нього. КП(б)У обмежила свої завдання вирішенням організаційних питань.

Більшовики зрозуміли свою помилку досить швидко. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся наприкінці жовтня 1918 р. в Москві, підтримав раніше створений Центральний військово-революційний комітет на території України як орган повстання. Однак, про широкий виступ без підтримки Москви не могло бути й мови. Тож Рада народних комісарів РСФРР було створено керівний орган під назвою “Реввійськрада групи військ Курського напрямку”. До неї ввійшли В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін і В. Затонський. Сама ж гупа військ складалася з двох українських і кількох