Особливості етнополітичної історії України

Страницы работы

23 страницы (Word-файл)

Содержание работы

Особливості етнополітичної історії України

План лекції

1.  Походження слов’ян українців

2.  Походження назв “Русь”, “Україна”, “Малоросія”

3.  Історико-етнографічне районування України

4.  Етапи етнополітичної  історії України

*    *

*

На першій лекції ми з вами вже говорили про те, що існують різні галузі історичної науки. Все залежить від того, який аспект людського життя ми бажаємо вивчати. Є економічна історія, є історія культури, є історія науки і техніки і т.д. Процес утворення нового народу (етносу) на базі різних етнічних компонентів вивчає етнічна історія. Паралельно розвитку етногенезу - розвитку народу, йдуть процеси становлення влади, законів, держави, армії, міждержавних стосунків - цей аспект людського буття вивчає політична історія. Таким чином спроба розглянути ці процеси разом і виявити основні аспекти і особливості цих процесів називається етнополітичною історією.

Етнополітичний підхід дозволяє оглянути історію України загальним, широким поглядом тобто схематизувати її. В основу цієї схеми можуть бути покладені важливі події і процеси які кардинальним чином змінювали історію України, її розвиток і вплинули, як на формування державної традиції так і на формування українського народу.

*    *

*

 1. Багато питань давньої історії слов’янства невідомі, нерозкриті і викликають дискусії до цього часу. Що нам відомо достеменно? Слов’янські племена сформувались із різних етнічних спільнот індоєвропейської сім’ї народів. Праслов’яни і праслов’янська мова існували в І тис. до н.е. до VІ-VІІ ст. н.е. Існує декілька гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян. Сама поширена свідчить про їх життя на території між Балтійським морем на півночі, середньою течією        р. Дніпро, великим степом на півдні і сході, та р. Одер на заході. Друга теорія обмежує цю територію північними схилами Карпат. Європейські вчені дотримуються думки про розташування давніх слов’ян між р. Вісла і р. Одер. Існує і ряд інших теорій.

Вперше слов’яни виступають у письмових джерелах І-ІІ ст. .н.е. у творах римських авторів Тацита, Плінія, Птолемея. Вони- слов’яни, виступають під іменем венедів. Згодом, в VІ ст. з’являються анти і склавіни.

В першій половині І-го тисячоліття (І-V ст. н.е.) серед протослов’ян відбувається демографічний вибух - різко збільшується народжуваність, збільшується кількість населення. Саме в цей час відбувається останнє велике переселення народів в якому приймають участь європейські народи і кочові племена з Центральної Азії і Китаю. В цей рух втягуються і слов’яни.

До VІІІ ст. відбувається розселення протослов’янських племен і формування трьох основних груп слов’ян. Саме в цей час слов’яни займають території на яких живуть до сьогодні. За століття сформувались: Західні слов’яни - поляки, чехи, словаки; Південно-східні слов’яни-серби, болгари, хорвати, словенці, македонці, боснійці; Східні слов’яни-білоруси, руські, українці.

Більшість вчених схиляються до думки що саме східнослов’янські племена залишились на своїй прабатьківщині і почали колонізацію на північ до Балтійського моря і на північний схід до верхів’я рр. Окиі Волги, Білого моря, Уральських гір. В результаті колонізації на північ слов’яни асимілювали частину балтійських племен (лати, лити, ести, ятвяги, жмудь) і створили слов’яно-балтійський субстрат, який став основою майбутнього білоруського народу. В результаті північно-східної колонізації слов’яни зустріли і асимілювали частину балто-угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома) племен створивши основу руського народу (московитів). Третя частина східних слов’ян залишилась на місці і почала рух до теплого Чорного моря наражаючись на азіатські кочові народи (сармати, гунни, авари, печеніги, половці, монголи). На цій основі слов’яно-азіатсько-тюрського субстрату утворився майбутній український народ.

Вже в III ст. н.е. у антів, що жили на півдні України утворюється протодержава яка розпадається під ударами німецьких племен -готів, а пізніше попадає під владу азіатських племен - гуннів. Але процес політичної трансформації продовжувався: від військової демократії до концентрації влади в руках князя – спочатку виборного, а потім спадкового; формується особлива привілейована верства воїнів, а також особливі органи примусу.

За свідченням арабських авторів, уже в VІІІ-ІХ ст. існували три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом),Славія (Новгородська земля), Арсанія-Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо Причорноморська і Приазовська Русь ).

Літописець Нестор подає нам відомості про чотирнадцять союзів племен  східних слов’ян. Сім з них мешкали на території України - сіверяни, поляни, волиняни, деревляни, бужани (уличі і тиверці), дуліби, білі хорвати. Ці союзи племен можна вважати предками сучасних українців.

2.Походження назви “Русь” завжди викликало багато суперечок. І донині це питання остаточно не з’ясовано. Існує як мінімум вісім версій походження цього поняття. Популярними і поширеними є три.

За однією з них “Русь” - це трансформована слов’янизована назва одного з шведських племен – „ruotsi”. На думку деяких дослідників, так ладозькі і новгородські слов’яни називали варязькі (норманські, скандинавські) племена які були найближчими сусідами або несли військову службу у слов’янських князів, а іноді і самі ставали князями слов’ян. Нормани-руси не затримуючись у Новгороді проникали на південь - в Середнє Подніпров’я, підкорюючи слов’янські племена. Але слов’яни асимілювали прибульців, а після них залишилась лише назва. Адже саме полянське плем’я називали „Руссю”.

Поширеною є іраномовна, тюркська версія походження слова “Русь” і пов’язана вона з назвою сарматських племен - роксоланів, росоманів. В давньоіранській мові існує слово “rohks”, а в давньоіндійській мові, яка можливо була поширена серед індоарійських племен, населявших нашу землю, існує назва “ruksa”. Інші вчені вважають етнонім “Русь” споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.

Таким чином, достеменно відомо лише те що назва “Русь” перейшла на південний союз племен - полян. На час утворення Давньоруської держави (IX-ХІ ст.) назва “Русь” поширилась на Київщину і частини Чернігівщини і Переяславщини.

Згодом „Руссю” стали називати всі східнослов’янські землі, а також землі угро-фінів і балтів що входили до складу Давньоруської держави. Тому в давньоруських літописах ХІІ-ХІІІст. поняття “Русь”, “Руська земля” вживається в двох значеннях: у вузькому - так називались південно-руські землі між рр. Десна на півночі, Россю й Тесьмином на півдні, Сеймом і Сулою на сході та Горинню на заході (всі землі полян, древлян, сіверян) і в широкому - землі всіх народів які увійшли до держави Київська Русь.

Похожие материалы

Информация о работе