Розробка та вивчення мотивації до навчання у молодшому шкільному віці

Мотиви діяльності несуть у собі дійсну, змістовну характеристику потреб (А.Н.Леонтьєв) [26].

Потреба – це лише передумова діяльності, проте сама по собі вона ще не надає діяльності певної спрямованості. Реальна ж спрямованість діяльності викликається предметом, яка відповідає потребі, тобто мотивом.

Ще одним фактором, який спонукає діяльність є ціль. Ціль – це усвідомлюваний результат, на досягнення якого у даний момент спрямована дія, пов’язана з діяльністю, яка задовольняє актуалізовану потребу [30].

Психологічно ціль – це той мотиваційно-спонукальний зміст свідомості, який сприймається людиною як не опосередковуваний і найближчий результат її діяльності.

Розгляне ні нами мотиваційні утворення є основними складовими мотиваційної сфери людини. Співвідношення між ними характеризує ширину, гнучкість та ієрархізованість мотивації особистості.

 
1.2. Типи мотивації, їх теорії

Більшість психологів згідні з виділенням двох типів мотивації, яким відповідають два типи поведінки. Це – зовнішня мотивація і відповідно зовнішньо мотивована поведінка та внутрішня мотивація і внутрішньо мотивована поведінка.

Зовнішня мотивація – це конструкт для опису детермінації поведінки у тих ситуаціях, коли фактори, які її ініціюють та регулюють, знаходяться поза “Я” особистості, за межами поведінки [41]. Прикладом зовнішньої мотивації може бути хороше навчання учня, якому пообіцяли купити велосипед. Велосипед у даному випадку виступає зовнішнім фактором, який спрямовує поведінку. Загальновизнаним є те, що зовнішня мотивація – перш за все базується на зовнішній стимуляції (насолода, похвала, покарання). Найбільш яскраво концептуалізація даного типу мотивації представлена у біхевіористичних теоріях та у теоріях інструментальності.

У біхевіористичних теоріях основний акцент у детермінації поведінки робиться на підкріпленні позитивних (нагорода, заохочення) та негативних (покарання) наслідках, які слідують за виконанням певного поведінкового акту. Ідеї біхевіоризму беруть свій початок у дослідженнях оперантного обумовлення, які проводить Є.Торидайком. Ним була виявлена закономірність – закон ефекту Торидайка [7]. Цей закон стверджує, що “привабливі” і “непривабливі” для суб’єкта наслідки поведінки впливають на частоту ініціації поведінкових актів, які призводять до цих наслідків. Поведінка, яка призводить до позитивних наслідків закріплюється і має тенденцію до повторення, тоді як, поведінка, яка призводить до негативних наслідків, містить тенденцію до завершення. Головною особливістю усіх варіантів біхевіористичного підходу є визнання того, що головним ініціатором та регулятором поведінки є зовнішнє по відношенню до нього підкріплення.

Сутність прикладного застосування даної моделі у педагогіці і взагалі у життєвій практиці заключається у систематичному підкріпленні бажаної поведінки [16]. Внутрішня мотивація – це конструкт, який описує такий тип детермінації поведінки, коли фактори, які ініціюють та детермінують її “витікають” зсередини особистісного “Я” і повністю знаходяться всередині самої поведінки. Внутрішньо мотивована діяльність не має заохочень; крім самої активності люди заглиблюються у цю діяльність заради неї ж самої, а не для досягнення якихось зовнішніх підкріплень (нагород, похвали). Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої цілі (мети) [41].

Прикладом вияву внутрішньо мотивованої поведінки слугує ситуація, коли учень приходить додому зі школи і каже, що у них був надзвичайно цікавий урок і він хоче підготуватися, читаючи енциклопедію, щоб завтра взяти участь у дискусії по вивченню даної проблеми.

Для пояснення даного типу мотивації було створено велику кількість теорії:

-  компонентності та мотивації ефективністю;

-  оптимальності активації та стимуляції;

-  особистісної причинності;

-  самодетермінації;

-  теорія потоку.

Взагалі термін “внутрішня мотивація” вперше з’явився у 1950 році, коли з’явились роботи (праці) Р.Вудвортса та Р.Уайта. У книзі “Динаміка поведінки”, яка була розвитком ідей, які вперше з’явились ще у 1918 році, Р.Вудвортс проголосив принцип первинності поведінки, на противагу біхевіористичному принципу первинності драйву (спонуки) [7]. Така поведінка розглядається як постійний потік активності через