засноване на міжнародних актах чи загальних засадах права. Тому обширне коло питань, що виникають при регламентації даного права, у різних країнах вирішується теж по-різному[1].
Перш за все, необхідно зазначити, що законодавство цілої низки країн допускає як право працівників на страйк, так і право роботодавців на дії у відповідь – локаути. Такий підхід заснований на визнанні рівноправ'я сторін – працівників і роботодавців – і характерний для багатьох розвинених країн (США, Канади, Німеччини, Скандинавських країн та ін.).
Як зазначає А. Дьяковський, визнане всіма розвиненими демократіями право на страйк, проте, не є абсолютним, тобто може здійснюватися у певних межах. Таким чином, проводиться поділ страйків на законні і незаконні.
1. Перший обмежувач права на страйк полягає в тому, що він може здійснюватися тільки з метою недопущення шкоди іншим особам і, особливо, суспільству в цілому. Однак питання про те, де слід провести вказану межу, вирішується в різних країнах по-різному і на різних рівнях. В англосаксонських і деяких інших країнах (наприклад, Португалія) вирішення цього питання віднесене до компетенції законодавця. Зокрема, на рівні закону обмежений термін проведення страйку профспілками, у рамках якого його проведення визнається правомірним. У більшості розвинених країн континентальної Європи законодавці не змогли провести розмежувальну лінію між законним і незаконним здійсненням права на страйк. У законі, як правило, містяться лише загальні підходи до вирішення даного питання, саме ж рішення перебуває в компетенції судової влади. Суди при вирішенні питання про законне/незаконне здійснення страйку, як правило, звертаються до правових доктрин. У Франції та Іспанії судді використовують доктрину «зловживання правом», судді Нідерландів посилаються на доктрину «недбалість», в Австрії трудові конфлікти неповинні «суперечити існуючим традиціям», а в Греції страйк визнається незаконним у випадку, якщо його можна охарактеризувати як «зловживання довірою».
2. У світовій практиці також вироблено розподіл страйків на офіційні (санкціоновані відповідною профспілкою) і неофіційні.Такий поділ заснований на погляді на колективний конфлікт як передумову розвитку системи колективних договорів, доповнюючої колективно-переговорний процес, здійснюваний сторонами (роботодавцями і профспілками) при укладенні колективної угоди (договору). Тому в цих країнах (Німеччина, Скандинавські держави) страйки дозволені в тому разі, коли вони сприяють досягненню колективної угоди. Такий підхід до права на страйк накладає важливе обмеження на реалізацію даного права: воно закріплене тільки за профспілкою, а не за індивідом. У результаті колективні дії працівників, що не належать до профспілок, не визнаються законними, оскільки працівники, непредставлені профспілками, не можуть укладати колективні угоди.
Перевага віддається офіційному страйку і у США. Мається на увазі ситуація, коли колектив працівників представлений уповноваженою особою з ведення колективних переговорів. У цьому випадку всі узгоджені дії перебувають під захистом закону, якщо вони схвалені зазначеною особою. В Ізраїлі існують переваги для страйків, організованих профспілками
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.
