Основні етапи становлення соціології політики. Класичний соціологічний етап

дель "людини політичної" - людини, здатної виступити в якості громадянина у сфері публічних інтересів. Однак слабким місцем даної моделі є те, що вона містить питання, на які важко дати однозначні відповіді. Наприклад, які соціальні інтереси повинні враховуватися в політиці? У яких формах може реалізовуватися таке врахування? Урахування може бути здійснено у формі права голосування або права знати, чи права самостійно вирішувати, права вето, права делегації, мандата тощо. Усе це — дискусійні проблеми, які не мають однозначного рішення.

Крім того, така ідеальна модель не пояснює багатьох парадоксів сучасного політичного процесу, для якого в цілому характерним є те, що він переважно проходить на електоральній і парламентській сценах, у політичних партіях, об'єднаннях, спілках. При цьому, як зазначає Ю. Габермас, громадськості залишається роль байдужого глядача, вона лише опосередковано включається в політичні комунікації. А остання, по суті, заміщається "демонстративною та маніпуля-тивною публічністю" організацій, що діють "через голову" публіки [2]. "Людина політична", по суті, перетворюється на "людину голосуючу". І якщо приймати таку інтерпретацію реальності, то це означає відмову від інтерпретації політичної участі з позицій демократичного ідеалу.

Дослідники західних демократій давно пишуть про парадокс масової політики, що має місце у державах із розвиненою демократією: факт у цілому низького рівня інтересу та інформованості щодо політики громадян даних держав, який більм співвідноситься з авторитарними режимами і недемократичні ми культурами, ніж із демократією. Певне вирішення даної парадокса було запропоновано С. Хантінгтоном і Дж. Нельс < ном у концепції "автономної і мобілізованої участі", які нн-| нули увагу на роль неполітичних стимулів примушування / участі. Ідеї даної концепції дістали розвитку в досліджепт Ван Деса, який переконливо показав недосконалість так їм; ної гіпотези політизації, заснованої на уявленнях про "людні політичну", і аргументував висновок про те, що рівень по І тичного інтересу серед громадян є функцією ступеня втручшч уряду в суспільство.

Даний парадокс здобув нового прояву в посткомуністи¹ них країнах, які стали на шлях демократичного розвитку. Післ різкого підйому політичної зацікавленості громадян у ранні період трансформації в колишніх радянських країнах з 1993 1995 років, у період утвердження процесуальних форм ді мократії відбувся істотний спад активності, а масова участь виборах стала носити переважно мобілізаційний харакпп\ Більше того, за даними європейської дослідницької прогр; ми "Барометр нових демократій", що здійснюється Товар^ ством Пола Лазарсфельда під керівництвом Р. Роуза, у посі комуністичних країнах Східної Європи до 1996-1997 років цілому відбувся спад інтересу до політики під впливом зрс стання економічних і соціальних труднощів; разом із тил даний спад виявився не настільки значним, як це очікуваної багатьма дослідниками раніше. Такий результат став більї несподіваним у порівнянні з ростом політичного інтересу участі, який спостерігався з 1993—1994 років у західноєврс пейських країнах, і для якого очевидних причин не було.

Одним із найважливіших досягнень України за роки ж залежності стало утвердження формальних ознак демократ як політичного режиму (за визначенням Будинку Свободи встановлення "процедурного мінімуму" демократії). Разом тим, перманентна криза легітимності існуючої влади, затяп вання фундаментальних структурних реформ в усіх сфері громадського життя, фактичний соціальний розкол між політичним класом, який формується, й іншими соціальними групами в можливості впливати на прийняття важливих для суспільства рішень, нарешті, парламентська криза, що яскраво проявилася в країні на початку 2001 року, переконливо свідчать про слабкість позицій демократії в країні. Відповідно до результатів міжнародної програми порівняльного вивчення "нових демократій" дотепер для більшості громадян України залишаються неактуальними принципи й цінності парламентської демократії, що підтримуються не більш ніж п'ятою частиною населення країни.

І головне тут, мабуть, полягає в тому, що встановлення формального "процедурного мінімуму " демократичного режиму і розвиток громадянського суспільства, що втілює прагнення громадян брати на себе відповідальність за вираження і реалізацію публічних інтересів, - - це несинхронні процеси, що аж ніяк не означають того, що демократичні зміни в політичній свідомості і поведінці, розвиток громадянського суспільства автоматично йдуть за встановленням демократичних форм. В результаті, формально демократичний режим, що утверджується в країні, опинився у своєрідній посттоталітарній пастці. Така пастка пов'язана з відсутністю твердої структури підтримки демократії як із боку громадян, так і з боку еліт, що функціонують. Квінтесенцією прояву даного стану виступають періоди виборів у представницькі органи влади. Саме в дані періоди найяскравіше оголюються парадокси участі громадян у політичному процесі, які позначають "пост-тоталітарні пастки" соціально-політичної системи, що трансформуються. Парадокси "посттоталітарних пасток" накладаються на нерозв'язні парадокси демократичного ідеалу політичної участі, що ще більш ускладнює пояснення політичної поведінки громадян. Так, питання про те, наскільки багато чи наскільки мало для демократичного ідеалу 69% участі українських громадян у голосуванні на виборах, які відбулися в країні 31 березня 2002 року, — виводить нас на логічне питання про пояснювальну силу даного розуміння політичної участі.

Участь у виборах до представницьких органів влади виступає найважливішою формою "входження " громадянина до політичної системи, до сфери організації публічних інтересів і вираження свого відношення до неї. Політична участь громадян стає функцією таких чинників.

*  результату досвіду "входження" громадян у політичну систему;

*  стану їх "політичного Я", чи громадянської самосвідо мості;

*  зацікавленості громадянина існуючим політичним ре жимом;

*  ціннісної згоди або незгоди з системою;

*  відкритого або латентного примушування до підтримки режиму;

*  цілеспрямованого уз. випадкового впливу з боку соці ального оточення;

4 випадкових факторів системи, середовища, особистості.

Участь громадян у політиці може бути розглянута і більш широко у порівнянні з "демократичним ідеалом" політичної участі, а саме як функція:

*  громадянськості як стану особистості, її інтенції вклю чення в суспільство;

*  міри свободи людини в державі, обумовленої характе ром політичного режиму;

*  політики, здатної більшою чи меншою мірою бути пуб лічною трибуною для трансформації приватних інтересів у спільні.

Участь у політиці означатиме дії, за допомогою яких громадяни відповідно до їх громадянського права беруть участь у виборі та встановленні правил суспільного життя, розподілі влади і ресурсів і, навмисно чи ненавмисно, у визначенні полі