Становлення легітимної влади в Україні

відрегульовані цілком стосунки між місцевими державними адміністраціями, з одного боку, і місцевими радами та їх виконавчими комітетами — з іншого.

Саме тому більшість сучасних політологів, услід за М.Вебером, наполягає на уточненні самого поняття влади як здатності реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, тобто влада вважається конфліктогенною за своєю сутністю. Такий аспект влади, як насильство, конфліктогенним є тільки за відсутності легітимності ролі владарюючого, норм його поведінки чи припустимих санкцій.

Теорія влади постійно знаходиться в центрі уваги дослідників, набуваючи подальшого розвитку у плюралістичному визначенні основного змісту поняття «влада». Навіть у колишній радянській науковій літературі з правознавчих проблем легко простежити щонайменше три такі підходи. Автори першого напрямку розглядають владу як необхідну функцію будь-якого колективу щодо «...керівництва своїми членами для організації спільної діяльності» (І.Є.Фарбер, В.А.Рижевський).

Прихильники другого дотримуються концепції влади, що ґрунтується на принципах «волі». У їх інтерпретації «влада» — реальна здатність реалізувати волю, нав’язуючи її іншим, або як соціальне співвідношення волі, характер якого обумовлений домінуючою волею однієї із сторін взаємодії, що здійснюється спеціальними владними методами (А.Г.Анікевич , М.М.Кейзеров, М.І.Осадчий, Є.Е.Рахова). На думку третіх, влада є організаційною силою, що забезпечує єдність дій і стійкий порядок суспільних відносин (О.М.Ледяєва ).

Домінуючим є другий напрямок. Так, Є. Рахова визначає поняття «влада» як соціальну силу, що забезпечує підпорядкування діяльності об’єкта на основі регуляції його волі, свідомості і поведінки в інтересах суб’єкта . М. Лінде розглядає владу не просто як вплив чи спонукання, а як примус до тих чи інших дій, тобто влада реалізується всупереч волі і бажанню особи чи соціальної групи  М. Бобров, М.Лебедєв розглядають владу як здатність здійснювати свою волю, підпорядковувати когось своїй волі. На думку Мшвенієрадзе, влада є не що інше, як реалізація вольової діяльності політичного суб’єкта — індивіда, групи, партій, масового руху, держави .

До речі, аспект домінування «волі» у тлумаченні поняття «влада» досить поширений і серед західних філософів. Так, Б. Рассел визначає владу як продукування очікуваних наслідків чи реалізацію накреслених цілей , а у М. Вебера влада передбачає можливість дійової особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій базується ця можливість, усупереч антагоністичним діям інших учасників.

Тобто, існують різні тлумачення, підходи у визначенні поняття «влада», але вони так чи інакше пов’язані з проблемою стосунків держави й особи та рівня їхньої справедливості.

Сьогодні не зайвим буде згадати, що вже римські громадяни розуміли справедливість як гарантію кожному того, що дозволяє закон. Саме справедливість повинна була внести певну узгодженість у протиріччя між різними класами і верствами суспільства. Римський історик Гай Саллюстій Крісп, намагаючись з’ясувати сутність справедливості, вказував: «... могутній стоїть над простою людиною, але не осуджує її, простий же підтримує благородного, але не боїться його. Досягнення такого стану суспільства, коли рядовий громадянин не боїться того, хто має владу, можливо лише тоді, коли між ними стоять закон і суд, а не позиції представників влади». Демократія сама собою (а українська через молодість, а тим паче, що в ній завжди відсутня єдність поглядів як наслідок плюралізму інтересів) не здатна облагородити владу і піднести її до рівня вищих моральних чеснот — законів, оскільки і в умовах демократії завжди будуть ображені і кривдники, а груповий егоїзм (наприклад, того чи іншого регіону чи окремої галузі на зразок «шахтарських вимог», вимог чорнобильців чи афганців) досить часто бере гору над здоровим глуздом. Тому і в умовах демократії між владою і громадянином, державою і суспільством, суб’єктом і об’єктом управління — всіма учасниками суспільних відносин мусять бути справедливі суд і закон, які повинні здолати властиву демократії нетотожність погляду і звести плюралізм інтересів до рівноцінних демократичних важелів — закону і суду. Без цих двох інститутів демократії при максимальному розвитку усіх їхніх можливостей влада ніколи не стане інструментом здорових суспільних сил, а буде в руках тих, хто її використовуватиме зі злочинними намірами.

Принцип розподілу влади (на законодавчу, виконавчу і судову) пов’язаний співвіднесенням політики й права: законодавча влада легалізує виконавчу владу, а судова дає оцінку діям виконавчої влади на основі принципів конституйованої легітимності, наданих, в основному, законодавчою владою, тобто принцип розподілу влади — універсальний спосіб вирішення політичних конфліктів.

Перехідний період, що його переживає українське суспільство, супроводжується конфліктами, пов’язаними з формуванням нових соціальних структур. Відбувається ціннісна переорієнтація (надзвичайно болісна) усвідомлення і формування особистих і групових інтересів.

Як показують конкретно-соціологічні дослідження, проведені