Філософія пізнання. Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності. Форми чуттєвого і раціонального пізнання

Тема  14. Філософія пізнання.

План лекції.

1.  Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.

2.  Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

3.  Загальнонаукові методи і форми пізнання.

14.1. Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.

Теоретичне і практичне відношення до світу тісно пов’язані. Пізнавати будь-що у реальності як лише чуттєву даність неможливо. Кант не правий стосовно непізнаванності “речі в собі”, але абсолютно правий стосовно того, що лише створивши ідеальний предмет, людина має змогу пізнання реального предмету. Як же твориться ідеальний предмет? Завдяки опредметненню людських діяльних і духовних здібностей. Отже, пізнання як процес, починається з опредметнення, яке є духовно-практичним моментом у практичному відношенні до світу, його предметному перетворенні. Сама практика не входить у пізнання, але вона є практичними підвалинами пізнання (умовою, основою, критерієм істини). Тому включається до гносеології – поняття, яким позначають теоретичне вчення про пізнавальну діяльність людини (в науці частіше говорять про епістемологію). Формула тут проста: лише перетворюючи світ, людина може пізнавати його. Мета практичної і пізнавальної діяльності як і їх засоби не збігаються безпосередньо, але в кінцевому результаті пізнання так чи інакше служить практиці, її поглибленню, ускладненню. Не варто лише забувати: світ набагато більший, ніж його прагматичні цілі й засоби. Службова, функціональна мета далеко не вичерпує пізнання.

Результатом пізнавальної діяльності є знання – складна система культурного буття людини у світі, її соціокультурна пам’ять і сенсовий Всесвіт, найуніверсальніший. Досвід осягнення світу. Фіксуються знання мовою (з будь-якими знаками). Вони – результат і передумова пізнання. Цілісність психічних образів – результат довготривалого і складного пізнання. Пізнання тому виступає не як розрізнені разові акти осягання, а як культурно-історичний процес відтворення у формі суб’єктивних образів об’єктивного змісту світу. Це активний опосередкований процес, що виблискує загальностями, сочиться сенсами, безкінечно наближаючись до сутностей Універсуму, а не дзеркально відображає реальність. Між теорією і практикою знаходиться велетенське поле ідеальних утворень (норм, принципів, категорій, цінностей, методів, ідей, аксіом тощо), які посилюють здібність опредметнення.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Усі філософськи напрямки та школи формували власне розуміння її. Межі пізнання не у тому, що неможливо пізнавати сутнісний лад світу, буття у собі (це позиція агностицизму), а у тому, що нічого неможливо знати вичерпно. Пізнання – безкінечний процес. Сумнів і віра у пізнанні – явища психологічно цілковито виправдані, нормальні.. Проблема істини – це проблема процедур сумніву і уточнення в пошуках відповідності наших знань і того, що ми знаємо. Відносність, конкретність і достовірність істини. Наука, всяка конкретна істина, не лише очаровує, вона може й дуже розчарувати. Якщо у купця було 100 монет, і він думав, що вони всі золоті, а мудрець установив, що лише 5 із них золоті й подарував для втіхи ще 5 золотих, то ж чи збільшилось багатство купця? Реально – вдвічі. Віра у своє багатство (ілюзія була надто реальною) дуже зменшилась (у 10 разів). Істина безжальна, Правда не завжди.

Специфіка сучасного розуміння істини у тім, що дійсність відображена