Час вiдпочинку. Перерви протягом робочого дня та щоденний відпочинок

реально менше, ніж зазначено в законі, інших нормативних правових актах[15; с. 132].

Перший в історії людства законодавчий акт про відпустки з’явився в Росії - Положення про відпустки від 14 липня 1918 р. Він послужив прообразом для аналогічних законів в інших державах.

Але найбільшу роль в проблемі розвитку і реалізації права на відпочинок зіграла Міжнародна організація праці. Велику роль в регулюванні часу відпочинку зіграла Конвенція МОП № 14 "Про щотижневий відпочинок на промислових підприємствах" від 17.11.1921 року, в якій не було єдиного визначення часу відпочинку, але зате в ст. 2 мало місце закріплення для всього персоналу, зайнятого на промисловому підприємстві, державному або приватному, або в будь-якому його філії, протягом кожних семи днів права на період відпочинку, що включає не менш 24 послідовних годин [2].

Зі змісту ст. 2 Конвенції МОП № 30 "Про регламентацію робочого часу в торгівлі і в установах" від 1930 року можна дати наступне визначення часу відпочинку - час, протягом якого працівники не перебувають у розпорядженні підприємця. Слід зазначити зародковий стан самого визначення часу відпочинку, так як воно не було виділено в окрему статтю або в окрему норму [3].

У 1955 році в Женеві була прийнята Конвенція МОП № 67 "Про тривалість робочого часу і відпочинку на дорожньому транспорті", в якій так само не було приділено увагу закріпленню легального визначення часу праці на міжнародному рівні. Тим не менш, год. 1 ст. 15 Конвенції МОП № 67 було гарантовано право осіб, зайнятих у професійному порядку ведення перевізного засобу дорожнього транспорту, а так само супровідних та інших осіб, які пересуваються на транспортних засобах дорожнього транспорту і зайнятих у професійному порядку роботою з обслуговування цих транспортних засобів, їх пасажирів або вантажу на забезпечення протягом будь-якого двадцятичотирьохгодинного періоду відпочинок тривалістю принаймні в дванадцять годин [4].

У ст. 6 Конвенції МОП № 106 "Про щотижневий відпочинок в торгівлі і установах" від 26.06.1957 р. було закріплено за працівниками торговельних підприємств; працівниками, які виконують канцелярські роботи; зайнятими на підприємствах, в установах і в адміністративних службах підприємств побутового обслуговування; пошти та служби електрозв'язку; на газетних підприємствах; у театрах і місцях громадського відпочинку право на безперервний щотижневий відпочинок тривалістю не менше доби протягом кожного семиденного періоду [5].

Головна мета правового регулювання часу відпочинку, закріпленого КЗпП України, полягає, по-перше, у забезпеченні встановленого законодавством обмеження робочого часу і, по-друге, у створенні працівникам умов для реального використання вільного часу. Часом відпочинку вважається відрізок часу, протягом якого працівник вільний