Підвищення рівня державно-правової свідомості як частини самосвідомості народу

перського царя Дарія І Пстаспа проти скіфів у 514 або 513 рр. до н. е. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їхні окремі загони, але уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-тисячним військом Дарія, відкинувши його роздріблене військо за Дунай.

Частина скіфів-кочівників у У-ІУ ст. до н. е. поступово почала переходити до осілого способу життя. Виникали зе-ликі поселення, укріплені ровами, земляними валами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі володіли великими стадами худоби і жваво торгували з грецькими міста-ми-державами, відбувався процес майнового розшарування. Почали застосовувати працю рабів. Скіфи перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створювалися передумови для створення рабовласницької держави.

Перша скіфська держава виникла у середині ІУ ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор'я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, котрий, як повідомляє старогрецький географ та історик Страбон, панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом ІІ Македонським потерпів поразку, і його держава розпалася.

У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Криму. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. її столицею стало м. Неаполь Скіфський (поблизу сучасного м. Сімферополя), який найбільшого розквіту досяг у II ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака.

Наприкінці II - початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об'єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. Тут вони зустрілися з давніми східними слов'янами і впродовж кількох століть були їх безпосередніми південними сусідами. Але назва «Скіфія» щодо території Північного Причорномор'я зберігалася пізніше (наприклад, у «Повісті минулих літ», складеній на початку XII ст., згадується Великий Скуфь). Під час великого переселення народів «скіфи асимілювалися іншими», у тому числі слов'янськими племенами. Рештками їх залишилися кавказькі осетини,

У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу. Поділ скіфських племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьох з них, збереження патріархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племен, їх родин. Решта населення це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данину і виконували різні повинності^У містах основну частину населення становили вільні ремісники, а також купці Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину» Раби використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первіснообщинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення експлуатації викликало повстання рабів, що жорстоко придушувалися. За свідченням Геродота, повсталих рабів розпинали на хрестах.

Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво виявлялася у характері їх поховальних пам'яток. Поховання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими могилами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі земляні кургани, у ями клали різноманітні речі зі срібла і золота. У похованнях багатих скіфів завжди знаходилися рештки вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо. Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней а також велика кількість дорогоцінних речей.

У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя І його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв'язували важливі державні питання. Територія держави поділялася на номи (округи), що, ймовірно, були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постановах царів. Існувала приватна власність на стада, посіви, житло. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов'язального права. Договори скріплювалися присягою. Сімейне право характеризувалося пануванням патріархату, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, пануючої ролі чоловіка у господарстві, суспільстві, сім'ї. Жінка перебувала під владою чоловіка. Після його смерті вона переходила у власність спадкоємця. У спадковому праві панував мінорат (лат. тіпог - меншим), тобто перехід батьківського майна неподільно до молодшого за віком сина. Одружені сини мали ораво на виділ за життя батька. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Каралося не тільки вчинення злочину, але й самий замах. Самостійним злочином була фальшива присяга, що, за переконанням скіфів, могла спричинити хворобу царя і каралася стратою. Таке ж покарання застосовувалося за порушення звичаїв І відступ від віри предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. До найпоширеніших видів покарань належали смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Продовжувала своє існування кривава помста.

2 Античні міста-держави

Старогрецькі рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії у УШ-У ст. до н. е. заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор'ї.!Серед них - Ольвію на правому березі Бузького лиману(біля сучасного с. Парути-ного Очаківського району Миколаївської обл.), Тіру на березі Дністровського лиману (тепер м. Білгород-Дніст-ровський Одеської обл ), Херсонес (на цьому місці сучасний Севастополь), Пантікапей (на місці сучасної Керчі у Криму), Фанагорію на Таманському півострові (поблизу теперішнього селища Сінного Темрюцького району Краснодарського краю), Керкініду (місце сучасної Євпаторії Кримської Автономної Республіки), Німфей на західному березі Керченської протоки (тепер у складі м. Керчі), Ті-рітаку (на місці сучасного селища Арщинцевого поблизу Керчі), Танаїс у гирлі Дону (тепер біля станиці Недвиговської Ростовської обл.), Феодосію (місце розташування сучасного міста) тощо. Багато з них незабаром перетворилися на великі міста, значні ремісничі центри.^

Міста проводили обмін зі східними племенами та іншими грецькими державами, карбували свою монету. Місцевим племенам (здебільшого представникам племінної верхівки) античні міста-держави Північного Причорномор'я постачали вино, зброю, ювелірні вироби та інші предмети розкоші. Основним товаром вивозу до грецьких держав були хліб та інші сільськогосподарські продукти. рштичні міста-держави проіснували до IV—V ст. н. е» Однак уже з 30-х років НІ ст. н. е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок наскоків готів - племен східних германців, які наприкінці II ст. н. е. почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині ПІ ст. н. е. досягли Північного Причорномор'я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, утворивши сильне об'єднання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За відомостями готського історика Иордана, від них у той час залежали інші східноєвропейські народи. Навала гунів (давні монгольські кочові племена, які з території Північного Китаю просунулися до Карпат) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-держав Північного Причорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні слов'яни, що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.

Грецькі колонії були рабовласницькими містами-державами. Накопичення багатства у руках небагатьох, зосередження знарядь виробництва у меншості населення, поява щораз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства на два антагоністичні класи. Рабовласники були вільними повноправними громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати в інші землі, утримувати збройні загони.

Вільні громадяни жінки та іноземці не користувалися політичними правами. Повноправними громадянами були тільки чоловіки - уродженці міст.

Більшість населення становили раби. Вони не мали жодних прав і були власністю рабовласників, які вільно розпоряджалися їх працею, життям і смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні общинники навколишніх поселень, що сплачували податки державі та входили до ополчення у разі воєнних дій. Непосильний гніт і безправ'я призводили до повстань. Так, 107 р. до н. е. у Пантікапеї спалахнуло повстання рабів на чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.

За історичним зразком метрополії грецькі колонії були рабовласницькими державами, за формою правління - демократичними та аристократичними республіками. Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Брати участь у них мали право лише чоловіки, які досягли 25 років, До їх компетенції належало прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, нормування грошової системи, звільнення іноземних купців від мита тощо. Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив також суд присяжних і головний жрець міста базилевс, котрий відав релігійними культами» Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою владою. Архонти і стратеги відали військовими справами, агораноми здійснювали нагляд за порядком на ринку, астиноми стежили за порядком у місті, номофілаки контролювали додержання законів тощо. Політична організація міст-колоній спиралася на збройні сили і на закони, які надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і закріплювали їх панівне становище.

Боспорське царство

Боспорське (Боспор - давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у Пантікапеї виникло внаслідок об'єднання античних міст-держав на початку V ст. до н. е. (480 р. до н. е.) й об'єднувало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Але ця держава не була суто грецькою, до неї входили в місцеві племена.) Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство, виноградарство і рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася торгівля з сусідніми племенами. Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав Причорномор'я, посідала торгівля рабами. У Танаїсі був навіть невільницький ринок.

У міста Боспорського царства імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо. Період найбільшого економічною і культурного розквіту припадає на IV-III ст. до н. е. Але у другій половині II ст„ до Но е, Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалась загрозою з боку скіфської держави, яка зазіхала на незалежність Боспору. Водночас набирала силу агресія з боку Римської імперії. Особи царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають останніх предками східнослов'янських полян) у середині III ст. н. е. підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор'я завдали гуни. У зв'язку зі зростанням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до її складу, і Боспорське царство як окрема держава остаточно припинило існування.

(Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работорговці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники» Купцї користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю, оскільки оброблювана ними земля вважалася царською. Основну робочу силу становили раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави. Державні раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Поряд з рабською працею застосовувалася і праця залежного землеробського населення, яке називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Безправне становище рабів і закріпачення пелатів призводили до частих виступів експлуатованих проти рабовласників. У Боспорській державі І-ІІІ ст. н. е. вже масово почали відпускати приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало зародження процесу феодальних відносив. Паралельно з відпуском рабів на волю посилювалася експлуатація залежних напіввільних виробників, від яких боспорські землевласники отримували вагому частку товарного хліба, що йшов на експорт.

Боспорське царство - це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі міста, які входили до царства, мали певну автономію. У них зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, вибрані посади). Міста проводили самостійну торгову політику, карбували монету.

Перші три століття н. е. у Боспорській державі спостерігалося прагнення до централізації влади. На чолі держави стояв цар, що успадковував владу. Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючі селами. Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств: начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів та ін. Для зв'язку з сусідніми племенами і державами при дворі діяв спеціальний штат перекладачів, на чолі з головним перекладачем. На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники.

Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст-колоній, частина яких увійшла до складу Боспорського царства, старанно захищало інтереси рабовласників. Земля була державною власністю і розпоряджатися нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні повинності стосовно царя як верховного власника всієї землі.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя владаря, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними емігрантами тощо. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень проводилося судовими виконавцями.

§ 4о Прадавні східні слов'яни

Вперше у писемних джерелах про слов'ян згадується на рубежі нашої ери, причому вони були автохтонами Східної Європи і жили тут ще за доби раннього заліза. Однак у джерелах того часу їх називали скіфами. Так, деякі дослідники вважають, що скіфи-орачі були слов'янами. З початку І тис, н. е. слов'яни виступають у писемних джерелах вже під назвою венедів. Згідно з повідомленнями античних авторів, венеди займали землі у басейні Вісли, від північних схилів Карпат аж до Балтики, і були сусідами германських, сарматських і фінських племен. Вся північна і західна частини території сучасної України в той час були заселені слов'янськими (венедськими) племенами.

Трохи пізніше поряд з венедами у писемних джерелах з'являються дві нові назви для визначення слов'ян: анти і склавши. Хоча значення і походження цих термінів і досі нез'ясовано, але в них уперше відбито поділ слов'ян на західних (склавши) і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх територія охоплювала також Лівобережжя Дніпра.

Стосовно питання про те, хто такі анти і яке відношення вони мали до східних слов'ян загалом, існують різні думки. Деякі дослідники вважають, що назва «анти» охоплює всіх східних слов'ян, інші - тільки певну частину. Так, відомий російський учений О. Шахматов (1864-1920 рр„) уперше в історії вітчизняної науки створив цілісну концепцію етногенезу слов'ян, послідовно дотримуючись думки про спільне походження слов'ян. Його дослідження засвідчили, що на початку VI ст. із спільної мови слов'ян внаслідок розселення і розпорошення сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом поширилися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов 'янська,- з неї виникли болгарська, македонська та сербо-хорватська; східнослов 'янська, з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Територія, що займали анти, на думку М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших, переважно збігається з лісостеповою смугою Східної Європи. Основною галуззю господарства в антів було орне хліборобство, а також осіле тва-ринництро і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, склоробне гончарство, тощо). В антів були налагоджені економічні зв'язки з віддаленими країнами, у тому числі з Римською імперією. Поширеним було рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Відтак існувала работоргівля.

Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. Очолювали це об'єднання царі (рекси), оточені вельможами (приматами). Так, у IV ст., за свідченням готського історика Иордана, жив антський цар Бож, котрому довелося вести тяжкі війни з готами (племенами східних германців), які претендували на панування