Правове значення постанов Пленуму Верховного суду України. Цивільне процесуальне законодавство України

ситуаціях порушувало б цю основну вимогу Конституції України.

Стаття 124 Конституції України встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, що є дієвим правовим механізмом усунення прогалин законодавства. Наївно вважати, що на законодавчому рівні можна врегулювати абсолютно всі правовідносини, що виникають у державі, тези "життя є багатшим, ніж закон" ніхто не скасовував. Так само як і неможливо уявити собі ситуацію, коли суд відмовляє у розгляді спору на тій підставі, що спірні відносини не врегульовані належним чином на законодавчому рівні.

Отже, законодавець ще в 1996 р., приймаючи Конституцію України, розглядав судову практику як одне з джерел права, принаймні, в ситуації неврегульованості правовідносин, і бачив в судовій системі України дієвий механізм усунення колізій та прогалин законодавства.

По-друге, незважаючи на відсутність у законодавстві закріплення обов’язковості судових прецедентів, історично так склалося, що судді при розгляді справи завжди дотримувалися Рекомендацій, Роз'яснень, Постанов Пленуму, листів вищих судових інстанцій та судової практики, що склалася в аналогічних справах, більше того, у деяких випадках навіть прямо посилалися на таку практику. Наприклад, обґрунтовуючи правову позицію у мотивувальній частині ухвали від так, 11.02.2009р. по справі № Б-19/105-02 Вищий господарський суд України прямо посилається на постанову Верховного суду України від 06.04.2004г. по справі № 17/124. І подібних прикладів безліч.

У такій ситуації, що природно, юристи і адвокати, обґрунтовуючи свою правову позицію в судовому процесі, як правило, спочатку вказують на норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, даючи їм власне тлумачення, а потім на сформовану судову практику вищих судових інстанцій у аналогічних справах щодо застосування таких норм, підтверджуючи таким чином обґрунтованість своїх доводів.

Дана ситуація видається цілком логічною та обґрунтованою, що, з одного боку, обумовлено такою, що все ще зустрічається недостатньою кваліфікацією нинішнього суддівського корпусу, а з іншого, необхідністю визначеності правозастосовної практики в аналогічних спорах і стабільності правових позицій. Адже ніхто не допускає думки про те, що норми Законів та інших нормативно-правових актів в залежності від сторін судового процесу або інших обставин повинні застосовуватися різно і непередбачувано[2].

Таким чином, сам по собі судовий прецедент як явище вже давно існує в українській правовій системі, у зв'язку з чим перед законодавцем в ході судової реформи стояло завдання закріпити на законодавчому рівні механізм його застосування.

Вперше це сталося 23.02.2006 р. з прийняттям Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", стаття 17 якого прямо закріпила, що суди застосовують