Наукові підходи до розподілу права на «приватне» та «публічне» . Співвідношення приватного і публічного регулювання правовідносин

структури національного права неможливе без врахування дихотомії «публічне право – приватне право», визнання існування якої є методологічним  імперативом європейської юриспруденції, оскільки слугує підґрунтям розмежування на національному рівні права цивільного і  адміністративного  як  двох  головних,  визначальних  галузей регулятивного права, що у свою чергу ґрунтуються на положеннях конституційного права.

Можна  зазначити,  що  С.С.  Алексєєв  вважає, що розподіл права на публічне і приватне  у  сучасній  юриспруденції  є  свого  роду вихідним пунктом і загальним місцем – фактом,  який  хоч  і  потребує  пояснень,  але  сам по собі очевидний. 

Незважаючи на багатовіковий досвід застосування зазначеної  класифікації,  продовжують  залишатися  спірними  деякі  питання. Так, І.А. Покровський у своїй праці слушно зазначав, що межа приватного права з публічним  правом протягом історії далеко не завжди проходила в  одному  й  тому ж  місці, галузі одного й другого багато разів змінювалися.

У  спеціальній літературі пропонується в основу поділу брати інтерес, способи судового захисту,  метод  теоретичної  типології, предмет та метод  тощо. Пануючою точкою зору на сьогодні є остання. 

1. Наукові підходи до розподілу права на «приватне» та «публічне».

Як зазначає Є.О. Харитонов, загальна структура права виглядає так:

1) природне право як основа усього іншого права;

2) приватне та публічне право як галузі (сфери) правового регулювання відповідних груп відносин. Вони виникають на основі природного права з метою втілення його норм в життя. При цьому приватне право є сукупністю природних прав приватної (окремої) особи, а публічне право - правовою формою і своєрідним продовженням публічної влади з усіма її перевагами і недоліками.

Характеризуючи приватне право у його сучасному розумінні, варто наголосити, що становище приватної особи у суспільстві визначається відповідною правовою доктриною, а також сукупністю норм та правил, встановлених відповідно до неї та на її розвиток. У сукупності зазначена доктрина, правила та норми можуть бути визначені як "приватне право". При цьому мається на увазі не право, що належить суб'єкту (право у суб'єктивному значенні), а право як об'єктивна категорія, що є "зовнішньою" стосовно суб'єкта - особи і визначає місце цього суб'єкта у системі соціальних зв'язків.

Конструкція "приватне право - публічне право" певною мірою є умовною, і її головне призначення полягає в тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин[1].

Слід також уникати спрощень при визначенні цих понять і встановленні різниці між приватним і публічним правом. Найчастіше спрощення пов'язані з тим, що має місце ототожнення права і актів законодавства. В результаті можна зустріти твердження, суть яких зводиться