Путивльське партизанське з’єднання

окупованій території України було залишено 738 партизанських загонів загальною чисельністю 26257 осіб і 191 диверсійна група (1374 осіб), але, на жаль, виявилося, що більшість партизанських загонів існувала лише на папері. Реальною силою, здатною завдавати ворогу відчутних втрат, залишалися кілька великих загонів і з'єднань. Серед них одне з чільних місць належить талановитому партизанському ватажкові Сидору Артемовичу Ковпаку людині, яка прожила довге й цікаве життя, ім'я якої широковідоме й за межами України.

Передумови.

Радя́нський партиза́нський рух на території України — Рух Опору громадян Української РСР проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941–1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Організація руху опору в Україні у 1941–1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.

Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в координації з військами НКВД належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід, залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВД пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли наладити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.

В рядах українських радянських партизанів були колишні військовослужбовці РСЧА. В Україні знаходилась величезна кількість полонених червоноармійців. Майже всіх полонених німці тримали в шталагах — концентраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдавалось вирватися з полону, іноді завдяки активним діям малих загонів УПА, які атакували німецькі табори для військовополонених щоб звільнити своїх побратимів. Колишні військовослужбовці РСЧА тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя. Згодом вони поповнювали ряди партизанських загонів (не лише радянський, але й УПА), оскільки для багатьох бійців це була єдина можливість продовжувати війну з ворогом і чинити опір військовим підрозділам німецької армії.

Частина червоноармійців, які у 1941 році відстали від своїх частин, але не потрапили в полон, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом вони також поповнювали ряди радянських партизанів.

Також в лісах знаходилось багато дезертирів, які залишили частини Червоної Армії та зовсім не збирались воювати у складі радянських партизанських загонів. Радянські партизани під проводом командирів НКВД фізично знищували цих людей як злочинців або як ворогів радянського ладу. Досить часто на власний розсуд радянських командирів в категорію «ворогів радянського ладу» записували мирне населення окупованих німцями територій, що не бажало віддавати радянським партизанам харчі. Тому нерідко радянські партизани вдавалися до пограбування й мародерства та проводили каральні операції проти «непокірного» мирного населення України[1][2]

Цілі та завдання

17 грудня 1941 года з'явився секретний Наказ Ставки Верховного Головного Командувания № 0428. Він проголошував:

«…Лишити німецьку армію можливості розміщатися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод в поле, викурити їх з теплих домівок і примусити мерзнути просто неба….

Ставка Верховного Головнокомандування наказує:

1. Зруйнувати та спалити до тла всі населені пункти в тилу у німців на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю та на 20-30 км вправо и вліво від доріг.

Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії використати не гаючи часу авіацію, широко використовувати артилерийській та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанскі диверсійні группи, озброєні пляшками з запальною суміш'ю, гранатами та вибуховими засобами.

2. В кожнім полку зібрати команди мисливців по 20-30 чоловік кожна