Теоретичні та практичні аспекти проблеми змагальності. Визначення поняття змагального процесу

Теоретичні та практичні аспекти проблеми змагальності вивчалися і продовжують вивчатися у процесуальній науці. Достатньо нагадати, що саме цій проблематиці присвятили свої праці О.Клейнман, В.Тараненко. М.Гурвич, В.Семенов, І.Євтодьєва, М.Авдюков, В.Щеглов, В.Самсонов, С.Шишкін та інші відомі правознавці. Значний вклад у вивчення принципу змагальності внесли також вчені, які досліджували актуальні питання кримінального процесуального права — М.Строгович, М.Гродзинський, А.Ривлін, О.Долгушин. Але, незважаючи на досить ґрунтовну розробку цього принципу, фундаментальних досліджень правової природи змагальності не проводилося, внаслідок чого існує різноманітність ідей та підходів щодо розглядуваної проблеми.

Слід зазначити, що в юридичній літературі наводять найрізноманітніші визначення поняття змагального процесу. Звичайно, термін «змагальність» походить від слова «змагання». Змагатися — значить намагатися перемогти кого-небудь у якомусь спорі. Змаганні. Змагання передбачає наявність, принаймні, двох суб'єктів, які змагаються та володіють відомими засобами, відомою зброєю, за допомогою якої вони добиваються своєї перемоги. Отже, змагальність, це насамперед один із способів вирішення правових конфліктів, який визначає внутрішню структуру і зміст цивільного процесу. Термін змагальність точніше всього віддзеркалює одну із істотних рис цивільного процесу, а саме те, що у змагальному судочинстві вирішення справи відбувається лише внаслідок процесуальної боротьби двох суб'єктів, які протистоять один одному, - позивача і відповідача.

Традиційно ознаками змагального процесу називають наявність сторін з протилежними матеріально-правовими інтересами, наділення їх рівними процесуальними правами і наявність незалежного від сторін юрисдикційного органу, завданням якого є вирішення спору. Поєднання трьох зазначених ознак передбачає, що сторони і суд виконують у доказуванні цілком різні функції, які

не можуть бути перерозподілені без того, щоб не змінився тип процесу. Інакше кажучи, зміщення функцій суду і сторін, наприклад, покладення на суд обов'язків сторони по доказуванню, призводить до трансформації змагального процесу в слідчий.

Таким чином, для змагальності як типу судочинства характерно те, що обов'язок надання доказів і доказування фактичних обставин справи покладається на учасників спору. У цьому зв’язку слід погодитися з А.Бараком, який зазначав, що у змагальному процесі саме сторони визначають масштаби конфлікту, саме вони надають доказову основу для його вирішення.

Існування змагальності як одного з принципів цивільного судочинства не є випадковим. Як зазначалося у процесуальній літературі, вирішальне значення для формування багатьох положень й інститутів цивільного процесуального права, як і для побудови цивільного процесу в цілому, мають галузь цивільного права та характерні особливості цивільних правовідносин, які є предметом судового розгляду. Оскільки суд при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального (цивільного) права, то воно не може не впливати на формування принципів його діяльності. Саме у такому напрямі й прийнято шукати обґрунтування принципу змагальності у цивільному процесі.

Принцип змагальності характерний для процесу, предметом якого є цивільні правовідносини з рівними сторонами. Ця риса змагальності доповнюється і тією обставиною, що учасники цивільних правовідносин - володарі суб'єктивних прав - можуть вільно, за своїм розсудом, розпоряджатися ними з дотриманням умов, встановлених законом. Іншою важливою особливістю цивільних правовідносин є їх побудова — взаємна відповідність змісту прав і обов'язків при протилежності інтересів сторін. Відзначаючи ці особливості. М.Гурвич дійшов висновку, що саме вони й визначають змагальну побудову цивільного судочинства.

На зазначені положення звернув уваг)¹ і МАвдюков. Він писав: у назві даного принципу знайшло своє відображення характерне взаємовідношення учасників спору. Спір відбуваегься між сторона!^ яга мають протилежні інтереси. Розподіл осіб, які беруть участь у справі, за інтересами придас їхній процесуальній діяльності форму змагання. Звідси принцип змагальності у цивільному судочинстві[7].

Такий підхід щодо обгрунтування джерел принципу змагальності, безумовно, маючи певне методологічне значення, на мій погляд, е дещо обмеженим. Насамперед тому, що змагальність визначається через змагання (форму) без вказівки на конкретні процесуальні аспекти такого змагання (права і обов'язки суб'єктів процесуатьних відносин, їх здійснення та виконання). Зведення змагальності лише до змагальної форми судочинства може призвести до того, що принцип змагальності буде існувати у такому процесі, де суд має надто широкі слідчі повноваження.