Поняття принципу диспозитивності і його значення. Зв’язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

відбулося переосмислення багатьох понять, принципів, інститутів і зняття через це будь-яких обмежень звернення до суду. Так, в ст. 124 Конституції закріплено, що юрисдикція судів поширюється на усі правовідносини, які виникають в державі. Право на судовий захист стало правом абсолютним.

У відповідності до статті 11 нового ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

При розгляді даної теми мною будуть розкриті такі питання: поняття принципу диспозитивності і його значення; зв’язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права ( законності, об’єктивної істини і т.д.) та прояв принципу диспозитивності у різних стадіях цивільного судочинства.

Належне висвітлення та найбільш повне розкриття даних питань і буде метою моєї курсової роботи.

Теоретичні та практичні аспекти проблеми принципу диспозитивності  вивчалися і продовжують вивчатися у процесуальній науці. Серед тих, хто присвятив публікації даній темі слід назвати М.К. Треушникова, В. Шишкіна, Г. Тимченко, О. Немировську, В.І. Тертишнікова, А.Т. Боннера та багатьох інших.

1. Поняття принципу диспозитивності і його значення.

Диспозитивність (походить від лат. розпоряджаюся) - це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.[1]

Як слушно вказує В. Шишкін, диспозитивізм як наукове явище та його практична реалізація в судовому процесі фактично не досліджувався радянськими науковцями-фахівцями в галузі теорії процесуального законодавства, і тому для переважної більшості вітчизняних юристів поки що запишається невідомим.

В Конституції України, вперше за роки існування української державності, згруповано в одній статті (129) і достатньо об'ємно перелічено універсальні принципи судочинства, які повинні діяти у всіх галузях процесуального законодавства. До цього лише одиничні принципи знаходили відображення у Конституціях УРСР: відкритість судового розгляду, забезпечення обвинуваченому права на оборону, судді незалежні і підкоряються лише закону; колегіальність, відкритість, рівність громадян перед законом і судом, незалежність суддів, забезпечення обвинуваченому