Сучасна філософська антропологія. Феноменологія та герменевтика – методології філософії і науки

Тема  7.  СУЧАСНА ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ.

План  лекції:

1.  Еволюція антропології в “нову онтологію”.

2.  “Філософія життя”.

3.  Феноменологія та герменевтика – методології філософії і науки.

4.  Фундаментальна онтологія й екзистенціалізм.

Філософська антропологія – концепція, у відповідності до якої головною світоглядною категорією є людина. Лише ця категорія дозволяє по-справжньому розробляти систему уявлень про природу, суспільство, мислення. Вчення про людину як таку, як універсальну істоту, про її внутрішній світ, соціокультурний простір буття. Людська суб’єктивність значно складніше, ніж інтелектуально-розумова її діяльність. Наука сама по собі безсила схопити суб’єктивність: людина губиться, топиться в розумі. Звідси почався шлях до відтворення думкою повноти людини. Розпочала філософія життя, але поштовх був і раніше...

7.1..Еволюція антропології в “нову онтологію”.

Поштовх: 1.неокантіанці, 2.волюнтативна філософія (Шопенгауер). 3.“Філософія життя” – натуралістичний символізм людського духу. 4.Інтуїтивізм Бергсона.

5.Прагматичні тенденції єднання буття і людини на засадах суб’єктивності, але на підставі самоцінності результатів, а не самого суб’єкта діяльності.

6.Релігійна антропологія неотомізм, неосхоластика. Персоналізм.

7.Аналітична антропологія (методології: феноменологія, герменевтика, психоаналіз).

8.Аксіологія. Екзистенціалізм.

9.Сучасна філософська антропологія.

Для еволюції антропології особливе значення мав неокантіанський поділ наук на науки про природу і культуру і виділення в зв’язку з ним особливої реальності – ціннісного буття. Акти історичної творчості ототожнилися з актами культури. Гіпертрофія активності суб’єкта зробила його джерелом сутнісних визначеностей буття. Ця активність виглядала здібною до конструювання культури в цілому.

Неокантіанство – філософська течія у Німеччині, яка розвивала вчення Канта в дусі послідовного проведення в життя основних принципів його трансцендентально-критичної методології. Виникло в 60-і роки ХІХ ст. в обставинах глибокої кризи ідеалістичних систем Шеллінга і Гегеля, а також вульгарного матеріалізму, які виявилися безпомічними в філософському осмисленні результатів науки того часу. У пошуках більш ґрунтовної і надійної філософської розробки логіко-гносеологічних і методологічних проблем вчені і філософи звертаються до Канта, філософія якого була орієнтована на математичне природознавство свого часу й у якості головної своєї мети вважала обґрунтування наукового знання і пошуки можливих умов його існування.

Гасло "Назад до Канта!" було сформульоване у 1865 О. Лібманом у книзі "Кант і епігони". Значну роль у виникненні неокантіанства зіграли також новітні дослідження з фізіології зовнішніх почуттів, представлені працями И. Мюллера і Г. Гельмгольця. Ф.А. Ланге – один з перших неокантіанців, – формулюючи програмні задачі, вважав центральною – протиставити матеріалізмові критичний ідеалізм Канта, відповідним чином перероблений і доповнений результатами фізіологічних досліджень. Починається ретельна і кропітка робота з вивчення кантівської спадщини, з'являються нові видання його творів, пишуться докладні коментарі до його головної праці "Критика чистого розуму", а з 1897 починає видаватися спеціальний журнал "Kant Studien".

Поступово неокантіанство стає одним з пануючих філософських вчень в університетах Німеччини і Франції, а відтіля попадає й у Росію (О.Введенський, С.Гессен, І.Лапшин), але воно ніколи не було однорідним філософським напрямком. І хоча усі кантіанці ставили за мету обґрунтування наукового знання і культури в цілому за допомогою реформованої кантівської гносеології, існувало декілька принципово відмінних інтерпретацій ортодоксального Канта. Чітко вирізнилися Марбургська і Баденська (Фрейбургська) школи.

Марбургзька школа– напрямок у руслі неокантіанства, що почав нову інтерпретацію вчення Канта. Свою назву одержала від імені міста, в університеті якого почав свою діяльність засновник школи –Герман Коген (1842-1918), що згуртував навколо себе групу послідовників і однодумців: Пауль Наторп (1854-1924), Ернст Кассірер (1874-1945). Їх не влаштовує широко розповсюджена в той час психофізіологічна інтерпретація кантівського трансцендентального суб'єкта, яка виходила з його специфічної структурної організації, що обумовлювала загальнозначимість наукової картини світу. Школа ставить наголос на саме наукове знання, що існує у формі