Проблеми методу наукового дослідження в філософії ХVІІ століття. Особливості вчення Ф. Бекона

ймовірно, так і робить, оскільки затверджує в своєму «Короткому трактаті про Бога, Людину і його щастя», що всі інші атрибути Бога є «або зовнішнє позначення, як те що він існує через самого себе, вічний, єдиний, незмінний і т.д. або .. відноситься до його діяльності, наприклад, що він причина всіх речей, що він приречений і управляє ними».

Необхідно також враховувати при розгляді концепції Бога у Спінози той факт, що хоча ця концепція і має значне самостійне значення, але Спіноза все-таки розглядав її як основу для свого етичного вчення про приреченість. Перш за все його поняття про приреченість базується на його уявленні про Природу як про нескінченну і неподільну субстанцію. Причому субстанція ця нескінченна як в просторі, так і в часі. Це уявлення  про Бога нескінченного в часі, взагалі кажучи, звичне для того часу, привело Спінозу до висновку, украй незвичайного у той час. З одного боку, він стверджує, що Бог може представити абсолютно всі можливі комбінації атрибутів і модусів, які він може виробити як причина визначаюча сама себе, а також іманентна причина всього сущого. З цього висновку, доповненого постулатом про всемогутність Бога, він робить багато в чому парадоксальний висновок - всемогутній Бог вже створив все, що він здатний створити і його творча роль творця зведена тим самим до нуля. Спірність такої аналогії відразу виявилася очевидна представникам офіційної релігії. Особливу важливість цьому висновку додало те, що якщо Бог більш не є рушійною силою природи, то його існування набуває чисто теоретичне значення, втрачається значення у вірі. [10]

Інший висновок Спінози, підриваючий офіційну релігію, полягав в його вченні про визначення. Він вважає, що оскільки вся творча потенція Бога вже реалізована, то все в природі абсолютно детерміновано. Все, що відбувається в світі є нескінченна послідовність зчеплення модусів, які зв'язуються в нескінченні ланцюжки причин і слідств, в яких немає і не може бути розривів. І оскільки первинним імпульсом і причиною всіх модусів послужила субстанція, то як він говорить “Річ, яка визначена до якої-небудь дії, необхідно визначена таким чином Богом, а не визначена Богом, сама себе визначити не може”^.

Цей абсолютний детермінізм закономірно слідував традиціям механістичного детермінізму, якого дотримувався зокрема Декарт. Відносно людини цей детермінізм виражався у фаталізмі. Дивно, що при всій оптимістичності філософії Спінози, його вчення про визначення абсолютно позбавлене щонайменшої надії. Субстанція, що навіть самовизначається, обмежена в свободі самореалізації тим, що вже здійснила її (самореалізацію).

Що ж говорити про людину, яка як один з модусів визначається цією субстанцією… Свобода ж визначається їм не як незалежність, а як не примушена до певних дій. Як він говорить; “Вільною називається така річ, яка існує по одній тільки необхідності своєї власної природи і визначається до дії сама собою. Необхідної ж або, краще сказати, примушеної називається така, яка чим-небудь іншим визначається до існування і дії по відомому і визначеному образу”. Людина, постільки поскільки вона є модусом - приречений і не може претендувати навіть на таку свободу