Маніпуляції у сучасному англомовному політичному дискурсі, страница 3

Інституційний (публічний) дискурс – комунікативні практики, що мають місце в суспільних інститутах, які представляють собою «певний набір доцільно зорієнтованих стандартів поведінки у певних ситуаціях» [Остиновская, Москвичева 1996; 235].

Приватний тип дискурсу має свої межі, що звужені і локалізовані у конкретному місці. Усе, що знаходиться поза цими межами – це вже є сферою публічного. У зоні публічного дотримуються принципу відкритості, що визначає суспільний характер взаємовідносин і обумовлює відсутність обмежень у спілкуванні. Особливість приватної сфери полягає у її потаємності. Теоретично публічній сфері притаманне більш офіційне спілкування, у той час коли стосунки між учасниками приватного дискурсу є інтимними, дружніми. Людина, як соціальна істота, ідентифікує себе як з приватною зоною, так і з зоною публічною, і тільки коли людина має і приватне життя, і публічне, вона повністю реалізує себе, виступаючи у різних ролях, вступаючи у різні стосунки з іншими індивідами.

Таким чином, різниця між публічним та приватним дискурсами зводиться до речей, які призначені для публічності; та речей, що повинні бути приховані (інтимність). Сфера приватного – закрита, сфера публічного – відкрита.

Беручи до уваги багатство класифікацій та підходів, варто підкреслити неспроможність вчених підпорядкувати одні типи дискурсу іншим а також відокремити їх одне від одного, оскільки в реальній комунікації один текст можна розглядати за різними критеріями розподілу.

Як вже було зазначено вище, за сферою спілкування, статусними ролями комунікантів та їх стосунками виділяють приватний та інституційний (публічний) типи дискурсу.

1.1.1. Визначення поняття політичного дискурсу

Через існування ряду сфер спілкування за допомогою публічного інституційного дискурсу, розрізняємо такі його підтипи, як політичний, адміністративний, юридичний, військовий, релігійний, медичний, діловий, рекламний, педагогічний, спортивний, науковий, електронний (інтернет-дискурс), медійний дискурс (засобів масової інформації) і т. ін.

 «Політичний дискурс – це мовленнєва діяльність в рамках політичної комунікації, основною метою якої є створення певної думки у соціальній свідомості» [Т.П. Третьякова; 299].

Функціональна специфіка політичного дискурсу по відношенню до
інших видів дискурсу виявляється в його базовій інструментальній
функції (боротьба за владу), аспекти прояву якої включають
активну,   інформаційну  і  контролюючу   функцію,   а також    функції    агональності, інтеграції і орієнтації. Із загальномовних функцій найбільш   актуальною для політичного дискурсу є регулятивна функція.

Окрім первинної функції, а саме передачі інформації, політична комунікація спричиняє емоційний вплив на адресата, змінює політичну картину світу, що існує у свідомості людини.

«Політичні дії виконуються в основному за допомогою політичного дискурсу, глобальною метою якого є боротьба за владу, її розподіл та використання» [Никитина К.В.; 9]. Дискурс певної політичної сили є конструюванням її соціально-політичної сутності, втіленням та виразом її базової ідеології.

Оскільки кожен тип дискурсу вирізняється за певними критеріями, наводимо характерні якості політичного дискурсу:

-  інституційність,

-  інтенційність (боротьба за владу),

-  наявність масової аудиторії,

-  ситуативний і соціокультурний контекст.

Соціокультурний контекст  політичного дискурсу характеризується, по-перше орієнтацією на масову аудиторію (що вирізняється загальними цінностями і настановами); по-друге, національно-культурною специфікою (аудиторія політичного дискурсу належить певній культурі, дискурс і культура виявляє щільний взаємозв’язок), по-третє, ідеологічністю (даний дискурс відображає погляди, переконання, ціннісні орієнтації певної соціальної групи) [Никитина К.В.; 10].