Гендерний аспект приватного дискурсу, страница 6

На сьогоднішній день вичерпної класифікації типів дискурсу не існує. В основу класифікацій, що пропонуються сучасними дослідниками, покладено різні принципи, що, насамперед, зумовлено потребами конкретного дослідження.

Найбільш всеохоплюючою класифікацію типів дискурсу вважаємо класифікацію, запропоновану Шевченко І.С. та Морозовою О.І. [Шевченко, Морозова 2005b: 235-236]. Ця класифікація охоплює існуючі підходи до виділення типів дискурсу, а до провідних критеріїв виділення типів відносяться ті, що пов’язані з категоріями дискурсу (адресатність, ситуативність, інформативність, інтенціональність, його стратегії й тактики, когезія, когерентність, інтертекстуальність та ширше – інтердискурсивність). Категорії дискурсу можуть бути розрізнені у термінах семіотичної моделі – формальні, функціональні, змістовні критерії. Це означає, що увесь загал дискурсу можна логічно розділити за тим чи іншим критерієм. Зокрема, на цій підставі виділяються такі типи й підтипи дискурсу.

·  За критерієм форми дискурсу виділяється усний і письмовий типи дискурсу.

·  За видом мовлення – монологічний або діалогічний.

·  Протиставлення спілкування, зорієнтоване на індивіда або на його статусну роль (адресатний критерій) дозволяє виділити інституційний і персональний (названий також буттєвим) типи дискурсу. У першому адресатом та/або адресантом виступають суспільні інститути, або людина, чия роль зумовлена її статусом представника такого інституту; він же обмежує і набір ситуації спілкування. В останньому має місце спілкування, зорієнтоване на особистість, здебільш у неофіційних ситуаціях. Інституційний дискурс – комунікативні практики, що мають місце в суспільних інститутах (політиці, релігії, медицині, науці тощо), які представляють собою «певний набір доцільно зорієнтованих стандартів поведінки у певних ситуаціях» [Остиновская, Москвичева 1996: 235]. У свою чергу, у буттєвому дискурсі виділяють повсякденний (обслуговуючий домашні справи тощо, тематично обмежений, збіднений за своїми лінгвальними засобами) та суто буттєвий (як такий різновид, що слугує художньо-філософському обміну суттєвими смислами у ході пізнання світу) [Карасик 2002: 277].

·  За умов різних загальних настанов, комунікативних принципів реалізуються аргументативний (переговори, обмін думками), конфліктний (лайка, сварка, бійка тощо) та гармонійний (унісон) типи дискурсу.

·  За соціально-ситуативним параметром (сфери функціонування) виділяються такі підтипи інституційного дискурсу, як політичний, адміністративний, юридичний, військовий, релігійний, медичний, діловий, рекламний, педагогічний, спортивний, науковий, електронний (інтернет-дискурс), медійний дискурс (засобів масової інформації) і т. ін.

·  Фокус на окремих властивостях адресанта й адресата зумовлює виділення дискурсів певних комунікантів та груп: за соціально-демографічними критеріями виділяються дитячий, підлітковий та дискурс людей похилого віку, як це пропонує А. Д. Бєлова [Бєлова 2002], або жіночий та чоловічий, дискурс мешканців міста й села тощо. За соціально-професійним критерієм можна говорити про дискурси шахтарів та моряків і т. ін., за соціально-політичним – про дискурс окремих партій. В останньому випадку слід зауважити, що адресантність дискурсу накладається на його змістовну складову, тобто дискурс певної політичної партії є не тільки спілкуванням її членів, але й конструюванням її соціально-політичної сутності, втіленням та виразом її базової ідеології (пop.: дискурс демократів, дискурс тетчеризму)

·  Функціональна й інформативна складові дискурсу розрізняють такі його типи, як інформативне та фатичне (так зване ‘непряме’ [Дементьев 1999]) спілкування, де у першому випадку дискурс функціонує для передавання когнітивно значущої, а у другому – метакомунікативної інформації [Матюхина, Шевченко 2003]. Серед інформативних типів можна, у свою чергу, також вичленувати окремі підтипи дискурсу, що реалізують ті чи інші функції мовлення: емотивний, оцінний, директивний дискурси тощо.