Поряд з основними функціями можна виділити кілька додаткових, зокрема регулювальну. Її іноді кваліфікують як «культуризацію», що веде до знищення народних джерел – діалектів. Проте, як буде показано далі, тут ідеться не про відкидання народнорозмовного слова в принципі чи конструкції, як непридатної в сучасному мовленні, а про поповнення літературної мови природним шляхом – від використання окремим мовцем у певній сфері спілкування до закріплення у словниках і граматиках. Саме ця функція забезпечує стабільність і збереження літературних традицій, їх оновлення в межах міри і краси. Потебня О.О. про це писав так: «У грамотної людини – дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії, але роздільні... В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв’язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але непомітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь-яка не тільки неясність, але помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає можливість діяти легко, сильно, художньо». Саме завдяки цій функції відбувається відбір тих мовних засобів, які потім входять до складу літературної мови, стають літературною нормою, бо, як відомо, літературна норма не виникає на порожньому місці, а спирається на взірці мовлення засобів масової інформації, періодичних видань тощо, пройшовши перед тим «випробування» усним мовленням.
Також важливою є державотворча функція, нерозривно пов’язана з функцією самовираження нації.
Мова – акумулятор усіх змін у політичному й економічному житті суспільства, знаряддя розвитку мислення в процесі пізнання об’єктивного світу, отже – засіб творення духовної культури. Як обов’язковий компонент, вона відбиває досягнення творчої думки і є сполучним елементом усіх поколінь. Національна мова входить до поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція розвитку суспільної думки, науки, мистецтва знаходять відбиття в мові.
Національна ідентифікація людини найбільше пов’язана з мовою: не буде мови – не буде нації. Це усвідомлюють французи, англійці, росіяни тощо. Демократизм у виборі мови навчання повинний мати розумні межі, бо без любові до рідної мови не можна виховати справжніх патріотів. Тому прийнято виділяти державотворчу функцію мови.
Серед додаткових функцій мови можна також виділити естетичну. Грамотне, культурне мовлення, оформлене з урахуванням мовної краси, може приносити людині насолоду. Прикладом цьому служать твори літератури, листи відомих людей до своїх близьких і знайомих, народна творчість. Кожний мовець має пам’ятати, що його мовлення не повинно викликати в оточуючих негативних почуттів, бо таким чином не тільки можна викликати нелюбов до мови, якою спілкуєшся, а й зашкодити власному авторитету.
Усі ці функції нерозривно пов'язані між собою, хоча й не рівнозначні: провідною визначальною для мови є комунікативна функція.
МОВНА КУЛЬТУРА ЛЮДИНИ
Культура мови – невіддільна ознака загальної культури людини. Спілкуючись між собою, люди дотримуються певних умовностей: вживають усталені наголоси, користуються загальновизнаними правилами граматики, залежно від умов спілкування обирають той чи інший стиль. Інакше кажучи, вони завжди оцінюють правильність чи неправильність свого мовлення.
Отже, при користуванні мовою слід дотримуватися певних норм. Норма літературної мови – це сукупність способів загальноприйнятої реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Норми відповідають системі мови, спираються на взірці літературної мови: на здобутки художнього слова, мовну практику преси, радіо, телебачення, на мову авторитетних видань.
Літературні норми регулюють усі рівні мови, тому виділяють такі види норм:
1) орфоепічна (вимова);
2) орфографічна (написання);
3) граматична (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми);
4) лексична (розрізнення значень і синтаксичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності);
5) стилістична (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування).
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
(ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА)
Українська мова, як і будь-яка інша, становить собою суспільне явище й виконує спільні для всіх мов функції.
На земній кулі налічується близько 3000 мов. За спорідненістю їх об'єднують у кільканадцять сімей: індоєвропейську, угро-фінську, тюркську, монгольську та ін. У сім'ях виділяють групи. Наприклад, в індоєвропейській сім'ї розрізняють групи слов'янську, германську, романську, балтійську, індо-іранську і т.д..
Українська мова належить до групи слов'янських мов, куди входять також російська, білоруська – східна підгрупа; польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька – західна підгрупа; болгарська, сербсько-хорватська, словенська, македонська – південна підгрупа.
Українська національна мова існує у двох виявах:
1) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;
2) у нижчих формах – територіальних діалектах.
Слід зауважити, що українська національна мова – поняття, ширше за українську літературну мову, бо вона поруч з останньою включає в себе й територіальні діалекти, яких в українській мові три: північний, південно-західний і південно-східний.
Мовою користується весь народ – отже, вона є загальнонародною, спільним надбанням народу.
Локальні варіації мови називаються територіальними діалектами (гр. διάλεκτος – розмова, говірка). Вони мають свої фонетичні, граматичні, лексичні особливості.
Жаргони – соціальні діалекти – відрізняються певною кількістю особливих слів і не становлять собою окремої мовної варіації, на відміну від територіальних діалектів.
Крім діалектів, загальнонародна мова включає в себе мову літературну і просторіччя. Історично літературна мова виникає пізніше за діалекти, і після свого утвердження – в період формування нації – стає провідною формою мови, починає видозмінювати, а згодом і витісняти діалекти.
Ознаки літературної мови:
1) наявність писемності (можливе й виникнення усним шляхом у формі заучуваних фольклорних або сакральних текстів, як, наприклад, водійська мова, проте використання такої мови обмежене, а її саморозвиток украй ускладнений);
2) унормованість (кодифікація);
3) загальноприйнятість, тобто загальнообов’язковість норм;
4) поширення на всій мовній території, а не на окремій її частині, отже – над діалектний характер;
5) розгалужена стилістична диференціація;
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.