Поняття про мову як суспільне явище. Функції мови. Мовна культура людини. Сучасна українська літературна мова

Страницы работы

Содержание работы

ВСТУП

ПОНЯТТЯ ПРО МОВУ ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ. 2

ФУНКЦІЇ МОВИ.. 3

МОВНА КУЛЬТУРА ЛЮДИНИ.. 5

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА (ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА) 5

МОВА І МОВЛЕННЯ.. 7

ДВІ ФОРМИ МОВЛЕННЯ.. 9

ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛі УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.. 11

ПОНЯТТЯ ПРО МОВУ ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

За певними ознаками ми виділяємо мову з-поміж інших явищ, зокрема це роль і призначення її в суспільстві – бути засобом спілкування.

Хоча зараз прийнято визначати природу мови як суспільне явище, у XIX ст. не було такої певності щодо цієї проблеми. Так, німецький лінгвіст Август Шлейхер розглядав мову як біологічний організм, який народжується, живе за своїми біологічними законами, розвивається, старіє й умирає, подібно до рослини, отже, є природним явищем. Проте мова не являє собою окремого організму, а є здобутком людства, а люди утворили суспільство. Якби людина була самодостатнім створінням, тобто не потребувала допомоги з боку собі подібних, то не виникло б і необхідності у створенні засобу спілкування. Вже з появою родини й накопиченням мінімальних знань з'явилася проблема: як передати ці знання, поділитися думками з оточуючими. Так виникли перші сигнали, які полегшували спілкування (чи не тому найбільше звукових сигналів й у тварин, які об'єднуються у зграї чи великі групи?).

Суть звукової мови людини полягає в тому, що вона є прийнятою в суспільстві організацією умовних знаків. Цю організацію треба засвоїти, їй треба навчитися від тих, хто нею володіє. Незалежно від раси, до якої належить новонароджена людина, вона переймає мову або звукові сигнали свого оточення (саме цим і можна пояснити появу «мауглі», що наслідували звуки тварин, серед яких зросли; саме через це африканець чи китаєць, чиї батьки кілька століть тому переїхали до Америки, рідною вважатимуть англійську мову, якщо з дитинства не розмовляли мовою батьківщини, так само, як зараз багато українців розмовляють російською, а не українською). Таким чином, не знаходимо особливих підстав пов’язувати окремі мови з певними расами.

Навіть дитячі слова, які мають просту, одноманітну будову, в різних мовах можуть означати різні поняття. Наприклад: слово «мама» в українській, російській, іспанській, арабській та багатьох інших мовах значить «мати», але в грузинській – батько, в давньогрецькій – і мати, і баба, в осетинській «мамм» – пугало... І таких прикладів можна знайти чимало. Це означає, що діти вкладають у звукосполучення, які їм найлегше вимовити, зміст, про який вони довідуються від оточуючих, а не засвоюють від природи.

Як бачимо, немає підстав говорити про приналежність мови до природних, біологічних явищ. Мова має яскраво виражений суспільний характер, поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може.

Мова обслуговує науку, освіту, культуру тощо, тісно пов'язана з поступом суспільства і, як будь-яке суспільне явище, постійно розвивається. Причому не всі її рівні змінюються однаково. Якщо в звуковій системі, граматичній будові й синтаксисі зміни відбуваються дуже повільно й зумовлені внутрішніми законами розвитку мови, то лексика (словниковий склад) безпосередньо відбиває всі зміни, що відбуваються в суспільному житті. Збагачення мови є однією зі сталих ознак її розвитку.

Отже, визначення мови можна сформулювати таким чином:

Мова – система знаків (графічних, звукових тощо) і правил їх організації, яка виробляється суспільством в процесі історичного розвитку для комунікації (передачі інформації з метою спілкування) і засвоюється людиною від оточуючих. Вона становить собою суспільно-історичне явище.

ФУНКЦІЇ МОВИ

Основна функція – комунікативна (спілкування). Вся організація, структура мови підпорядкована завданням комунікації.

Щоб спілкуватися, треба не тільки висловити свої думки, сформулювати їх за допомогою мовних засобів, а й виробити, сформувати їх. У формуванні (народженні, «кристалізації» думки) й у формулюванні (оформленні думки словесно) мова бере найактивнішу, невідривну від мислення участь. Відомий український мовознавець О.О.Потебня писав: «Мова є засобом не виражати готову думку, а й створювати її ...вона не відображення світогляду, який уже склався, а діяльність, що його становить». Отже, мова виконує функцію формування і формулювання думки.

У процесі історичного розвитку людство нагромаджує досвід, збільшує коло своїх знань про навколишній світ. Ці знання, проходячи через мислення, відбиваються й накопичуються в мові. Мова, як інструмент пізнання навколишнього світу, зазнає впливу тих предметів, які вона вивчає. Так, порівнявши слово «муляр» (давньоукраїнське «мурар») і «мур» (кам'яна стіна), можна зробити висновок, що муляр – це той, хто вміє будувати стіни з каменю. Або ж, наприклад, за власними географічними назвами можна інколи визначити, хто жив у цій місцевості, які важливі події відбувалися тощо. Так, з'ясувавши походження назв харківських вулиць, можна дізнатися про поширені колись у Харкові ремесла (Римарська – на ній жили лимарі (римарі), які займалися вичинюванням шкір; Коцарська – тут мешкали ремісники, що виготовляли однобічні з довгим ворсом килими, які називали коцами і т.д.). Таким чином, можемо говорити про інформативну (у процесі спілкування люди передають одне одному інформацію про позамовні явища) й акумулятивну функцію мови.

П'ята функція – емоційна (емотивна), або виразова. Мова дозволяє людині висловити своє ставлення до об'єкта повідомлення, до змісту повідомлення, виразити свої почуття, емоції. Наприклад, до старої жінки можна звернутися «бабусю, бабцю» й виразити спокійне, шанобливе ставлення до неї, «бабусенько» – більш м'яке, пестливе звертання, «бабко, бабуго, бабище» – зневажливе.

Від емоційної функції слід відрізняти експресивну – вираження в тексті самого мовця. У тому, як людина говорить, може виявлятися її вдача, світогляд. Причому це відбувається навіть тоді, коли мовець говорить не про себе, бо вибір слів, знання норм даної мови залежить від уподобань людини, здібностей, її психічних особливостей.

Обов'язковим учасником спілкування, крім мовця, є також слухач (реальний чи уявний) – адресат висловлюваної думки. Вплив мови на слухача – імпресивна (апелятивна) функція мови, бо будь-яке повідомлення має свого адресата й розраховане на те, щоб викликати якісь емоції, почуття, роздуми, надавати інформацію – отже, впливати на людину.

Похожие материалы

Информация о работе